Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук

це віщий знак, що Настя Гноїха так само присяде, коли він вистрибне їй на спину, і це ще більше задурманило його. Скочив легко через перелаза, а за хвилю переступив порога, бо двері залишилися відчинені. Ще за мить побачив на полу Настю, яка лежала розкинувшись і щось бурмотіла. Тоді він, дяк Григорій, ще не бувши метикованим у таких справах, підступив бічком до жінки, хихикнув і грайливо торкнувся її плеча.

– А що це за примара? – скрикнула Настя Гноїха і розплющила сиві очі. – Ігі, чорт!

Дяк Григорій Комарницький тяжко знітився і сказав жінці:

– Та я не чорт, Насте, придивись, а дяк!

– Може, й дяк, а може, й чорт, – сказала Настя. – Чого хочеш? Нема в мене ні грошей, ні хліба, отже, нічого не випросиш. Іди собі з хати і не заважай мені! – і вона знову заплющилася.

Тоді дяк захихотів тоненько і сказав:

– Не милостині прошу в тебе, Насте! Дай ліпше те, що в тебе є!

– Ігі! – вигукнула підхмелена. – А що в мене є? Порожня хата і порожня душа! Кажи, дяче, чого треба, бо я вже лягаю спати.

– То, може, Насте, і я біля тебе приліг би? – цілком пристойно, навіть солодкорічно промовив дяк і знову противно, сам цього не помітив, захихотів. – Дай мені, Насте, бо я від тебе давно хворий!

Тоді Настя раптом зірвалася на ноги, і він почув, що ті чортові сороки, які налітають на це кляте село, заскрекотали, мов навіжені, хоч насправді то верещала сама Настя. А ще кинулася до істика, схопила й почала бідного дяка лупити. І він кинувся з хати геть, а вона зловила його в сінях і била, аж ледве вивалився надвір. А в сусідніх дворах уже стояло чинно по сусідці: з лівого боку Теслиха Гладка, а з правого Іваниха Чорненька, які страшенно подобали до тих двох сорок, котрі недавнечко стрибали по тину. І вони заскрекотали, власне, Теслиха Гладка, яка й справді була гладка:

– Що, Насте, у тебе приключилося? Mo', щось украв?

А Іваниха Чорненька спитала трохи розважливіше:

– Чого ти сказилася, Насте? І за що б'єш чоловіка?

Але Настя не вгавала, б'ючи істиком дяка й женучи з двору, а коли той, наче птах, а радше півень, котрий недавно осідлував курку, перелетів через перелаза, зупинилася й сповістила сусідкам цілком незахмеленим голосом:

– То я його не б'ю, а даю! Ще він у мене не таке дістане, бо поставлю в суд.

І помчав тоді дяк Григорій Комарницький через левади, перестрибуючи, наче заєць, канави, і цілий день по тих левадах, а, власне, в очереті, переховувався, а коли смеркло, то заскочив до школи, схопив торбу і хотів дати з того села стрекача, але в темені помітив якусь чорну постать, і та постать ступнула до нього рішуче та й сказала жіночим голосом:

– Стривай, дяче, не тікай, хочу тобі щось від Насті сказати.

Виявилося, що то Іваниха Чорненька, і вона скрекотливо запропонувала дякові від імені тієї-таки Насті Гноїхи, щоб він не тікав, бо його все одно спіймають, бо довкола села вже розставлено чати, а коли йому Настя Гноїха так приглянулася, то хай сміливо йде до її хати, бо вона його, дяка, там і чекає.

– Але чого маю йти до її хати? – переполохано спитав дяк.

– Щоб узяти, сказала Настя, те, чого ви просили, пане дяче, – незворушно змовила Іваниха Чорненька. – А завтра зможете з Настею й повінчатися чи, принаймні, записати про свій шлюб в уряді, а з вінчанням можна, сказала тобі Настя, трохи й почекати.

Дяк Григорій Комарницький од тих слів відчув, що проковтнув якусь їдку коляку чи кияку, і стояв оторопіло, тільки очима помигував, а Іваниха Чорненька стриміла перед ним чорною тінню і якнайлюб'язніше ошкірювала тонкі та гострі, майже пацючі, зубенята.

– Але ж… але, – пробелькотів дяк.

– Ніяких але ж, – сказала Іваниха Чорненька. – Ти ж Вдовиху Настю вподобав?

– Та начебто вподобав, – пробелькотів Комарницький.

– А вона вподобала тебе, інакше чого б і гнала істиком? А коли так, то поженіться, і все буде, як у добрих людей.

І тут дяк Григорій Комарницький змушений був озирнутися, бо здалося йому: сутінки, чи вже й темрява, дивно заворушилися, ніби були наповнені пташиними крильми, і він анітрохи не сумнівався, що ті птахи – сороки, і що всі жінки й чоловіки цього села – сороки, до речі, більшість людей і справді мали таке прізвище, і що ці сороки й справді розставили довкола села чати, бо через сорочий свій норов вельми дбають про чеснотливість не так власну, як сусідську, а через те і власну, отож йому тут не відкрутитися, бо, сповістила Іваниха Чорненька, судді в їхньому краю надто суворі і за те, що він, дяк, із Настею Гноїхою хотів учинити, можуть і життя його позбавити. Тож дяк зітхнув, почухмарив потилицю, тоді вийняв люльку, закушпелив і вперше пустив дим не тільки ротом, а й вухами та очима, а вчинив так не через лихого зачина, а через те, що, схвильований бувши, переплутав способи випускання із себе диму, а коли це сталося, то дим зайшов до його мізківні й трохи прочистив від туману, котрий на якийсь час там запанував.

– Гаразд, – героїчно сказав дяк. – Ходімо!

І він пішов у супроводі пильного сторожа на ім'я Іваниха Чорненька, а ще й сорока інших сторожів – сорок, які, щоправда, не скрекотали, а тільки ворушили крильми ніч. І коли переступив порога Насті Гноїхи, то побачив, що її покій густо залитий світлом великої кількости свічок, а стіл заставлений наїдками, а за столом сидять сорокоподібні жіночки, які на його появу радісно заскрекотали, а назустріч йому, як пава, виступила Настя Гноїха і розцілувалася з ним по-християнському, а тоді всі сіли за стола, на чолі якого побіч виструнчилися дяк із Настею, і Настя проголосила заручини, відтак усі почали галасливо їсти й пити, дяк не відставав від інших, а коли підпив, йому здалося, що і в його голосі почали з'являтися сорочі нотки і що ще трохи, він і сам осорочиться; через це, бувши наповнений наїдками й питвом, тихенько шепнув Насті, що хоче до вітру, на що вона, підпила бувши, легковажно згодилася, але своїм гноячим розумом не збагнула, що зрозуміла дякове слово «до вітру» зовсім не так, як він, отож дяк спокійно похилитався до ґанка, там постояв, очевидно, виглядаючи того вітру, а може, й закликаючи, а коли той і справді з'явився, дав із того села стрекача такого прудкого, що