Проби - Мішель Монтень
Книга друга
Розділ І
Про несталість наших учинків
Ті, хто загадується над людськими вчинками, найбільше зазнають клопоту в тім, аби узгодити їх між собою і звести до спільного знаменника: адже зазвичай наші дії такі суперечливі, аж не віриться, щоб вони плинули з одного й того самого джерела. Марій Молодший[88] виявляється то Марсовим, то Венериним сином. Папа Боніфацій Восьмий[89] прийшов (подейкують) до влади як лис, на престолі поводився як лев, а вмер як собака. А хто б повірив, що Нерон, цей живий образ жорстокості, коли йому дали підписати, за статутом, засуд на горло злочинця, скрикнув: «Краще б мені бути неписьменним!», так йому стискалося серце на думку відібрати комусь життя. Таких прикладів безліч, ба, кожен може викласти їх цілий міх, і мені видається дивним, коли іноді розумні люди силкуються міряти всі людські вчинки однією міркою, а все через те, що несталість уявляється мені найзвичайнісінькою і найочевиднішою вадою нашої натури; свідченням цього є славетний вірш скалозуба Публілія:
Кепська та рада, яку нам годі змінити.
Публілій Сир у цитаті Авла Геллія, XVII, 14
Можна з певною правдоподібністю уявити собі людину з її поводження; але з огляду на природну несталість звичаїв та суджень, мені часто видавалося, ніби й добрі письменники помиляються, вперто намагаючись подати нас цільними і незмінними людьми. Вони обирають якусь загальну рису і в її світлі систематизують і тлумачать усі вчинки даної особи, а те, що на цей копил не налазить, відкидають як обстружки. Одначе з Августом[90] їм не повелося; цей муж чого тільки в житті не наброїв і куди тільки не поривався — найсміливіші судді й ті розвели руками. Щодо мене, то мені найважче уявити собі в людині сталість, а найлегше несталість. Хто розглядатиме докладно і відрубно кожен випадок по випадкові, розглядаючи кожен випадок, зуміє добратися до суті. У всій старожитності нелегко набрати десяток мужів, які б провадили своє життя за якимсь нерушимим, добре продуманим планом, цією головною метою мудрості. Якщо вдатися до визначення одним словом, звівши до одного всі житейські правила, зазначає давній письменник, мудрість полягає в тім, аби «одночасно хотіти і не хотіти тієї самої речі». «Навряд чи треба (зазначає він) додавати: з умовою, що хотіння справедливе, інакше йому не випадає бути завше одним і тим самим». Справді, я давно побачив, що переступ є не чим іншим, як порушенням ладу і браком міри, а отже, не випадає сполучити його зі сталістю. Демостен[91], як твердять, сказав, що «початком всякої цноти є застановлення і розвага, а метою й вершиною її — сталість». Якби ми по зрілому розмислі обирали якийсь шлях, то обрали б найкращий; але нікому це не в голові:
То відкидає жадане, то прагне того, що відкинув;
Так і вирує, незгідний в усьому з життєвим порядком.
Торацій, Послання, І, 1, 100
Пер. Андрія Содомори
Ми звичайно йдемо за нашими уподобаннями, ліворуч, праворуч, угору, вниз, туди, куди нас несе несподіваний буревій. Ми думаємо про те, чого хочемо, лише в тій хвилі, коли цього хочемо, і міняємось, мов та звірючка, що набуває забарвлення того місця, де опиняється. Не встигли ми щось надумати, як уже передумали, потім знову вертаємося до надуманого; якась круговерть вагань і непевності.
Сіпають нас, немов тую цяцьку на нитці.
Торацій, Сатири, II, 7, 83
Ми не йдемо, а нас несе, ніби якусь річ на плаву, то повільно, то прудко, залежно від того, бурхлива течія чи спокійна:
Так ото кожен від себе тіка, та нікому, звичайно,
Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою.
Лукрецій, Про природу речей, III, 1070
Пер. Андрія Содомори
Щодня нові схотінки; гумори наші міняються вкупі з плином часу:
Думка в людей на землі такою буває, яку їм
Батько безсмертних і роду людського в той день посилає.
Гомер, Одіссея, XVIII, 136
Пер. Бориса Тена
Ми хитаємося між усілякими намірами; нашим прагненням бракує сталості, свободи, постійності.
Якби хтось у душі визначив і встановив для себе якісь права та певне поводження, ми бачили б у його житті статечність, лад і узгодженість одних речей з іншими.
У аґриґенців Емпедокл[92] зауважив ось який нелад: вони віддавалися розкошам, наче збиралися назавтра померти, і водночас споруджували такі будинки, ніби збиралися жити вічно.
Про деяких людей судити неважко. Взяти бодай Катона Молодшого[93]: торкни в ньому одну струну і відчуєш цілий акорд; це гармонія зграйних звуків, яка ніколи не підведе. А от у нас навпаки: скільки вчинків, стільки вимагається і суджень про кожен із них. Найнадійніше, на мою думку, було б пояснювати вчинки довкіллям, не вдаючись до копітких досліджень і не висновуючи звідти інших висновків.
Під час ворохобні у нашому бідолашному краю, як мені оповідали, одна дівчина, моя сусідка, викинулася з вікна, рятуючись від ґвалту брутального жолдака, свого постояльця. Вона не розбилася на смерть і, щоб довести свій намір до скутку, хотіла перерізати собі горло ножем, і хоч їй не дали цього зробити, встигла сильно покалічитися. Потім вона сама визнала, що жолдак ще тільки докучав їй умовляннями, проханнями та подарунками, але вона боялася, що він удасться до ґвалту. Отож лемент, поводження, її кров свідчили про цноту, гідну чеснот Лукреції. А проте я дізнався напевне, що перед тим і потім ця дівка була не така-то вже й недотика. Як говориться у прислів'ї: «Якщо ти, скромник і тишко, облизав макогона від жінки, не квапся думати про її неприступність, випаде нагода, і ослятник доможеться свого».
Антигон, уподобавши одного вояка за мужність і сміливість, звелів лікарям вилікувати його від загнаної всередину задавненої хвороби. Зауваживши, що по одужанні вояк утратив сміливість, Антигон спитався, що його так змінило, аж він став боягузом. «Ти сам, пане, — відповів вояк, — урятувавши мене від муки, через яку світ мені знемилився». Лукуллового жолдака пограбували вороги, і він, з помсти, теж напав на них і добряче пошарпав. Коли він відшкодував свої збитки, Лукулл, переконавшись у його доблесті, почав схиляти його, обіцяючи кози в золоті, до участі в небезпечному бойовому виступі:
