He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
Але Рут мовила:
— Давайте посидимо там, на тій стіні. Всього кілька хвилин. Коли вони про нас забудуть, ми зможемо повернутись і подивитися ще раз.
Ми погодились, але йдучи до низької стіни, що оточувала невелику стоянку, куди показала Рут, Кріссі мовила (можливо, з надмірною готовністю):
— Але навіть якщо ми не побачимо її знову, ми ж усі погодимося на тому, що це «ймовірне я». І офіс такий чудовий. Справді.
— Давайте просто кілька хвилин почекаємо, — сказала Рут. — А тоді повернемось.
Я не сіла на стіну, тому що вона осипалась і була вогка, і ще я боялась — от-от прийде хтось і почне кричати на нас, що ми там сидимо. Але Рут сіла, звісивши коліна з обох боків, ніби їхала верхи на коні. Навіть сьогодні я так чітко пам’ятаю картинку, як ми чекали там десять чи цілих п’ятнадцять хвилин. Ніхто більше не говорить про «ймовірне я». Ми вдаємо, ніби просто вбиваємо час — отут, у мальовничій місцині, під час безтурботної подорожі. Родні здійснює танцювальні рухи, зображаючи, як добре почувається.
Він вилазить на стіну, балансує на ній, тоді навмисно падає. Томмі жартує з перехожих, і хоча йому не дуже вдається, ми всі сміємось. І тільки Рут, посередині, верхи на стіні, продовжує мовчати. На її обличчі завмерла усмішка, але вона зовсім не рухається. Її волоссям грається вітер, а яскраве зимове сонце змушує мружитись, тож немає певності, чи вона усміхається на наші пустощі, чи лише морщиться від світла. Такі образи збереглися в моїй пам’яті про ті миті, поки ми чекали на стоянці. Мабуть, ми чекали, коли Рут вирішить, чи можна вже йти і дивитися вдруге. Але цього рішення їй робити не довелось через те, що сталося далі.
Томмі, який походжав на стіні разом із Родні, несподівано зіскочив додолу і завмер. А тоді мовив:
— Це вона. Та сама.
Ми всі застигли і поглянули на постать, яка рухалася з боку офісу. Тепер жінка була одягнута в пальто кремового кольору. Йдучи, вона намагалась застібнути свій портфель. Щось негаразд було з пряжкою, тож жінка постійно збавляла темп і застібала знову. Ми продовжували дивитись, охоплені якимось трансом, а вона, йдучи з протилежного боку вулиці, проминула нас. Тоді, коли жінка завернула на Гай-Стрит, Рут зістрибнула додолу і мовила:
— Подивімося, куди вона йде.
Ми вийшли з трансу і рушили за нею. Кріссі сказала, щоб ми збавили темп, тому що хтось міг подумати, наче ми банда хуліганів, які переслідують жінку. Ми рухалися слідом уздовж Гай-Стрит на поміркованій відстані, гиготіли, оминали людей, розділялись і знову сходились. Була приблизно друга година дня — тротуари забиті покупцями. Часом ми мало не втрачали жінку з виду, але продовжували йти, зависали перед вітринами, коли вона заходила до крамниць, протискались повз візки і старих людей, коли вона знову звідти виринала.
Жінка звернула з Гай-Стрит на вузьку стежку недалеко від Набережної. Кріссі хвилювалась, що вона нас помітила серед юрби, але Рут продовжувала йти, а ми йшли слідом.
Врешті ми дістались до вузького провулка, забудованого звичайними будинками, якщо не брати до уваги однієї крамниці. Нам знову довелось рухатися вервечкою, а коли назустріч проїхав фургон, ми змушені були втиснутись у стіну, щоб дати йому дорогу. Невдовзі на вуличці залишились тільки ми і та жінка, і якби вона обернулась, то просто не могла б нас не помітити. Але вона і далі йшла, десяток кроків попереду, а тоді ввійшла у двері — до «Портвей Студіо».
Відтоді мені частенько доводилось бувати в «Портвей Студіо». Кілька років тому там змінились власники, тепер вони продають різні мистецькі речі: глечики, тарілки, глиняних звірят. А тоді то були дві великі білі кімнати з картинами — красиво розвішеними на чималій дистанції одна від одної. Дерев’яна вивіска залишилась тією ж. Отож ми вирішили ввійти, коли Родні ствердив, що ми маємо страшенно підозрілий вигляд, стоячи посеред тихої крихітної вулички. В крамниці ми могли принаймні вдавати, наче роздивляємось картини.
Ми ввійшли і побачили, що жінка, слідом за якою ми йшли, розмовляє з набагато старшою від себе жінкою із сивим волоссям, яка, здавалось, тут керує. Вони сиділи за столиком неподалік від дверей, і крім них у галереї більше нікого не було. Жодна з жінок не звернула на нас уваги, ми проминули їх, розсередилися і намагались вдавати захоплення картинами.
Насправді, хоч наскільки б я почувалася перейнятою «ймовірним я» Рут, я почала насолоджуватись картинами і вмиротвореністю цього місця. Мені здавалося, що ми віддалились від Гай-Стрит на сотню кілометрів. Стіни і стеля приміщення були пофарбовані в колір м’яти, тут і там стирчали клапті риболовних сіток, а вгорі, біля карнизів, можна було розгледіти уламки кораблів. І на картинах — переважно олійних, виконаних у блакитних і зелених тонах — втілені були морські теми. Можливо, на нас раптово навалилась втома — зрештою, ми подорожували від самого світанку, — але не тільки я провалилась у щось схоже на сон. Ми розбрелися по різних кутках, розглядали одну картину за одною, тільки час від часу обмінюючись приглушеними зауваженнями: «Іди-но сюди, поглянь!». І весь час ми чули, як розмовляють між собою «ймовірне я» Рут і сива жінка. Розмовляли вони неголосно, але в цьому приміщенні здавалось, що їхні голоси заповнюють весь простір. Вони обговорювали якогось чоловіка, спільного знайомого — мовляв, той поняття не має, як поводитись із власними дітьми. І поки ми до них дослухались, крадькома зиркаючи на них, щось почало потрохи змінюватись. Я відчувала це в собі і бачила, що те саме відбувається з рештою. Якби ми залишили все на тому етапі, коли побачили жінку крізь скло офісу, навіть якби ми пішли за нею слідом через все місто, але потім десь загубили, ми все ще могли повернутись до Котеджів захоплені, сповнені тріумфу. Але тепер, у цій галереї, жінка сиділа від нас надто близько, набагато ближче, ніж нам би цього хотілося. І чим більше ми чули її голос, чим більше на неї дивились, тим менше вона здавалася нам схожою на Рут. Це відчуття розросталось між нас і ставало майже відчутним на дотик, і я знала, що Рут, вдивлена в картину на віддаленій стіні
