He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
Розділ тринадцятий
Родні, який мав водійські права, домовився, що позичить на день машину в робітників ферми з Мічлі, кілька кілометрів униз дорогою від нас. Він постійно робив так раніше, але цього разу домовленість увірвалась за день до нашого планованого від’їзду. Хоча все владналось доволі просто — Родні пішов на ферму і домовився про іншу машину, — цікаво було спостерігати, як Рут поводилась протягом цих кількох годин, поки здавалось, що мандрівка може зірватись.
До тієї миті вона вдавала, ніби все це такий жарт, що вона їде тільки для того, щоб зробити приємне Кріссі. І вона постійно базікала, що ми надто мало випробовуємо власну свободу, відколи покинули Гейлшем; що вона все одно завжди хотіла вирушити до Норфолка, щоб «відшукати всі наші загублені речі». Іншими словами, вона просто-таки з ніг збивалась, намагаючись продемонструвати, що не ставиться всерйоз до перспективи побачити своє «імовірне я».
Того дня перед нашим виїздом, як я пам’ятаю, ми з Рут ходили на прогулянку, а коли повернулись, на кухні ферми Фіона з кількома ветеранами готувала величезне рагу. І саме Фіона, не відриваючись від своєї справи, повідомила, що з ферми приходив хлопець з повідомленням. Рут стояла просто переді мною, тому я не бачила її обличчя, але вся її постать ніби закам’яніла. Не промовивши й слова, вона повернулась, проминула мене і вийшла з котеджу. Я мигцем побачила її обличчя і усвідомила, як вона засмутилася. Фіона почала говорити щось на зразок: «Ох, я не знала…». Але я швидко відповіла:
— Рут не тому засмутилась. Причина в іншому, дещо сталося ще раніше.
Ці слова не були найкращим виходом, але нічого розумнішого в ту мить я не придумала.
Врешті, як я вже казала, транспортна криза розв’язалась, і раннього ранку наступного дня в повній темряві ми вп’ятьох влізли до побитого, але цілком достойного автомобіля «Rover». Кріссі сиділа спереду, поруч із Родні, а ми втрьох — на задньому сидінні. Це видавалось чимось природним, і ми розташувались так, навіть не думаючи. Але вже за кілька хвилин, щойно Родні вивіз нас із темних звивистих стежок на справжню дорогу, Рут, яка сиділа посередині, схилилась уперед, поклала руки на передні сидіння і почала розмовляти з ветеранами. Вона робила це так, що ми з Томмі, з обох боків від неї, не могли розчути жодного слова з їхньої розмови, а через те, що вона сиділа між нами, ми не могли розмовляти між собою чи навіть бачити одне одного. Іноді, дуже рідко, вона відхилялась назад, я намагалась завести якусь бесіду між нами трьома, але Рут її не підхоплювала, і невдовзі вже знову тягнулася вперед і встромляла обличчя між двома передніми сидіннями.
Приблизно за годину, коли починало світати, ми зупинились, щоб розім’яти ноги і дати Родні можливість попісяти. Ми зупинились біля великого порожнього поля, перестрибнули рівчак і кілька хвилин розтирали руки і дивились на пару, що здіймалась від наших подихів. Якоїсь миті я зауважила, що Рут відійшла від нас і дивиться через усе поле на схід сонця. Тож я підійшла до неї і запропонувала помінятись зі мною місцями, якщо вона зацікавлена розмовляти лише з ветеранами. Так вона зможе розмовляти з Кріссі, і ми з Томмі теж зможемо поговорити, поки в дорозі. Я ще навіть не договорила, як почула шепотіння Рут:
— Чому ти так хочеш ускладнювати? І робити це саме зараз! Не розумію. Чому ти так хочеш створювати проблеми?
Вона повернула мене так, щоб ми обидві були обернуті до решти спинами, тож ніхто не побачив би, якби ми почали сперечатись. Не так її слова, як саме цей жест дав мені зрозуміти, як вона бачила ситуацію. Я розуміла, що Рут докладає зусиль, щоб правильно подати не тільки себе, але нас усіх, перед Кріссі й Родні; а тут я, намагаюсь до неї підкопатись і влаштувати незручну сцену. Я це все побачила, торкнула її за плече і повернулась до решти. І коли ми повернулись до машини, я простежила, щоб ми втрьох сіли точнісінько так, як раніше. Але тепер, поки ми їхали, Рут сиділа мовчки, відкинувшись на спинку свого місця, і навіть коли Кріссі й Родні кричали до нас із передніх сидінь, вона давала понурі односкладові відповіді.
Однак ситуація значно поліпшилась, коли ми прибули до нашого приморського містечка. Ми дісталися туди приблизно в час ланчу і залишили машину на автостоянці, поруч із курсами з мінігольфу, над якими тріпотіли прапори. День стояв сухий, сонячний, і я пам’ятаю, що першу годину ми відчували таке піднесення, що виїхали назовні, що майже не думали про причину, яка нас туди привела. Родні навіть щось вигукував, розмахуючи руками і ведучи нас дорогою нагору, повз ряди будинків і крамниць, і вже навіть величезне небо над нами промовляло, що ми рухаємось у напрямку моря.
Коли ми нарешті до нього дістались, виявилось, що дорога провадить по краю скелі. Спочатку здавалось, що скеля круто обривається, але, перехилившись через перила, можна було побачити звивисті стежки, які вели скелястим спуском аж до моря.
Ми вже помирали з голоду, тому подалися до маленького кафе, розташованого на скелі якраз там, звідки розходились стежки. Коли ми ввійшли досередини, побачили там лише двох кругловидих жінок у фартухах, які там працювали. Вони курили сигарети за одним зі столів, але швидко піднялись і зникли на кухні, і ми залишились у приміщенні самі.
Ми зайняли віддалений столик — це означало, що він стояв найближче до краю скелі — і коли розсілись, я відчула, що ми фактично зависли над морем. У той час я не мала з чим порівнювати, але тепер розумію, що кафе було крихітне, всього на три або чотири столики. Жінки залишили відчиненим вікно — можливо, щоб приміщення не наповнювалось запахами смаженої їжі, — тож час від часу досередини вривався вітер, і тоді всі реклами на стінах починали тріпотіти. Над стійкою висіла картка, списана кольоровими фломастерами, згори якої було написано слово «око», і з кожного «о» на вас дивилась зіниця. Сьогодні я бачу