He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
Коли ми вийшли з крамниці, я намагалася знову повернути собі безтурботний і навіть пустотливий настрій, у якому ми перебували спочатку. Я спробувала пожартувати, але Томмі був занурений у власні думки і не відповідав.
Ми рушили під гору і побачили — за якихось сто метрів над нами — оглядовий майданчик із лавками над самим урвищем, з видом на море. Це місце могло чудово підійти для літнього пікніка звичайної родини. Незважаючи на крижаний вітер, ми рухалися туди, але на півдорозі Томмі сповільнив ходу і мовив:
— Кріссі й Родні по-справжньому одержимі цією ідеєю. Про людей, чиї виїмки яких відкладають, якщо вони закохані. Вони переконані, що нам про це геть усе відомо, але ж у Гейлшемі ніхто нічого про це не казав. Принаймні мені ніколи не доводилось нічого такого чути, а тобі, Кет? Ні, це просто якась тема, що недавно виникла серед ветеранів. А такі як Рут тільки розігрівають ажіотаж.
Я уважно придивилась до нього, але так і не могла зрозуміти, чи він говорить із пустотливою ніжністю, чи з відразою. Але я бачила, що він має на думці щось інше, щось не пов’язане з Рут, тож я нічого не казала і просто чекала. Врешті він зупинився і почав копати ногою зім’яту паперову скляночку.
— Насправді, Кет, — мовив він, — я про це вже деякий час думаю. Не сумніваюсь, що ми праві, до того ж у Гейлшемі ніколи про таке не йшлося. Але тоді чимало речей не сходилось. Тож я подумав: якщо це правда, якщо ця чутка правдива, то вона багато чого може пояснити. Всі ті речі, яких ми не розуміли.
— Про що це ти? Які речі, наприклад?
— Наприклад, Галерея, — Томмі стишив свій голос, і я підступила ближче — наче ми знову в Гейлшемі, розмовляємо в черзі на обід або біля ставка. — Ми так ніколи і не довідались, навіщо була потрібна Галерея. Чому Мадам забирала наші найкращі роботи. Але тепер мені це відомо, здається. Кет, пам’ятаєш той період, коли всі сперечалися через жетони? Чи повинні отримувати жетони ті, чиї роботи забирає Мадам? І Рой Д. пішов до міс Емілі, щоб про це поговорити? Міс Емілі сказала тоді дещо таке, що змусило мене постійно про це міркувати.
Повз нас проходили дві жінки з собаками на повідках, і, хоча це було абсолютною дурницею, ми замовкли, аж доки вони піднялися схилом достатньо високо для того, щоб нас не чути. Тоді я сказала:
— Що вона сказала, Томмі? Що сказала міс Емілі?
— Коли Рой Д. запитав її, навіщо Мадам забирає наші роботи. Пам’ятаєш, що вона йому начебто відповіла?
— Пам’ятаю, вона сказала, що це привілей і що ми повинні пишатись…
— Але це ще не все, — голос Томмі перейшов у шепіт. — Пам’ятаєш, Кет, що вона ще сказала Роєві, що в неї вирвалось таке, чого вона, мабуть, не планувала казати? Вона сказала Роєві, що всі наші роботи — малюнки, поезія, всі ці штуки, мовляв, проявляють наш внутрішній світ. Сказала: проявляють наші душі.
Коли він це промовив, я раптом пригадала, як Лора одного разу намалювала свій кишечник — і я засміялась. Але водночас щось я починала пригадувати.
— Таки справді, — сказала я. — Пам’ятаю. Але до чого ти ведеш?
— Я думаю так, — повільно почав Томмі. — Припустімо, це правда — те, що кажуть ветерани. Припустімо, для учнів Гейлшема таки передбачено якісь особливі угоди. Припустімо, двоє людей стверджують, що вони по-справжньому закохані, і хочуть трохи довше побути разом. Отож, Кет, мусить бути спосіб, за яким можна судити, чи кажуть ці люди правду. Що вони не просто стверджують голослівно свою закоханість просто для того, щоб відкласти виїмки. Ти ж розумієш, як складно таке вирішувати? Пара може щиро вірити, начебто вони закохані, а насправді їх об’єднує тільки секс. Або це просто захоплення. Розумієш, про що я, Кет? Про таке справді складно судити, і, мабуть, навіть неможливо щоразу правильно все визначати. Але річ у тому, що хоч хто б ухвалював рішення, Мадам чи хтось інший, їм потрібні підстави.
Я повільно кивнула.
— То от навіщо вони забирають наші роботи…
— Можливо. Мадам володіє галереєю, де зберігаються роботи учнів від їхнього раннього дитинства. Скажімо, приходить двоє людей і повідомляє, що вони закохані. Вона віднаходить їхні роботи за багато-багато років. І так може побачити, чи вони одне одному підходять. Чи вони пасують. Не забувай, Кет, творчі роботи відкривають наші душі. Тож вона сама може вирішити, хто з ким насправді пара, а в кого — дурнувате захоплення.
Я знову почала повільно йти, майже не дивлячись перед собою. Томмі рухався слідом, чекаючи на мою відповідь.
— Я не певна, — врешті сказала я. — Те, що ти кажеш, з усією певністю може пояснити ті слова, які міс Емілі сказала Роєві. І, гадаю, це також пояснює, чому вихователі завжди стверджували, що все це так для нас важливо — малювати і таке інше.
— Точно. Ось чому… — Томмі зітхнув і продовжив із певним зусиллям. — Ось чому міс Люсі довелось визнати, що вона помилялася, коли запевняла мене, що це неважливо. Вона так сказала, тому що їй було мене шкода. Але насправді вона добре знала, що це важливо. Походити з Гейлшема означало мати цей особливий шанс. І якщо твої роботи не потрапляли до галереї Мадам, ти власними руками викидав цей шанс на смітник.
Після того, як він промовив це, на мене раптово накотило моторошне усвідомлення, до чого ж він провадить. Я зупинилась і обернулася до нього, але перш ніж змогла заговорити, Томмі засміявся.
— Якщо я правильно все це зрозумів, то схоже, що я профукав свій шанс.
— Томмі, бодай якісь твої роботи коли-небудь потрапляли до Галереї? Можливо, коли ти був дуже маленький?
Він уже хитав головою.
— Ти ж знаєш, який я був у цьому нікчемний. А потім сталась та історія з міс Люсі. Я знаю, що вона хотіла як краще. Їй було мене шкода, і вона хотіла допомогти. Я не сумніваюсь. Але якщо моя теорія правильна, то…
— Це тільки теорія, Томмі, — сказала я. — Ти ж сам знаєш, які в тебе теорії.
Я хотіла трохи розрядити ситуацію, але не могла підібрати правильну інтонацію, до того ж було, мабуть, очевидно, що я продовжувала напружено міркувати над його словами.
— Можливо, у них є
