Під деревом зеленим - Томас Гарді

Фенсі ще не спускалася, у своїй кімнаті нагорі вона якраз одягалась у численні шари одягу й начіпляла безліч прикрас, як і належало нареченій. Час від часу вона коротко підсміювалась у відповідь на зауваження місіс Деві чи місіс Пенні, які допомагали їй одягатися, однак у її сміхові звучав більше неспокій, аніж веселощі. Місіс Дей, сказавши, що в неї розболілася голова, замкнулася у своїй кімнаті на весь ранок. У місіс Пенні над кожною скронею звисало по дев’ять спіралеподібних локонів, а ззаду на зачісці, наче замок на вершині гори, стирчав гребінець.

Жінки якраз обговорювали останнє оголошення про весілля Діка й Фенсі минулої неділі.

— І як це звучало? — випитувала Фенсі.

— Дуже гарно, — відповідала місіс Пенні. — Ніколи не чула, щоб так гарно оголошували.

— Але ж як?

— Ох, дуже природно й вишукано, правда ж, Ройбене? — крикнула вона через незалатану тріщину в підлозі до візника, який чекав унизу.

— Правда що? — сказав Ройбен, запитально подивившись на стелю над своєю головою в очікуванні відповіді.

— Правда ж імена Діка та Фенсі звучали дуже гарно, коли їх оголошували у нас у церкві минулої неділі? — знов долинув вниз голос місіс Пенні.

— Ще й як гарно! Особливо першого разу. Вся паства так і вибухнула шепотом, правду кажу, Пенні? — візник підхопив розмову і голосно, щоб його почули й нагорі, крикнув мало не на вухо містерові Пенні, хоч той сидів не більш як за три фути від нього.

— Ще ніколи не чув, щоб так перешіптувалися, — підтвердив містер Пенні теж голосно. — А дівчата аж пожовтіли від заздрості, от їй-богу, ще не бачив, щоб так комусь заздрили!

Фенсі розчервонілася, а її серденько затрепетало від задоволення.

— Може, — сказала вона з напускною байдужістю, — у той час просто служби не було?

— Та ні, не в тому справа. Це через ваше високе становище у парафії. Та вони так переполошилися, ніби спіймали вас із Діком за поцілунками, хіба ні, місіс Деві?

— Оце ви в яблучко.

— Людей хлібом не годуй, а дай язиками поплескати! — вигукнула Фенсі.

— Ну, якщо складаєш про себе пісню, дорогенька, то чого дивуєшся, коли інші її наспівують?

— Господи! Як я це все витримаю? — знову забідкалася дівчина, але вже звертаючись тільки до тих, хто був у спальні. Вона не то зітхала, не то задихалась, широко відкриті очі блищали, а обличчя пашіло.

— Та все ти чудово витримаєш, дитинко, — запевнила її місіс Деві. — Найважче — це вибратися з дому, а як підеш до вівтаря — хоробрість сама звідки й візьметься. От я, пам’ятаю, зовсім не боялася, майже як солдат на полі бою, хоча, звісно, цього не показувала, а скромно потупила очі, як і годиться дівчині. Ти, до речі, теж не забудь так зробити, Фенсі.

— А я увійшла до церкви тихо, наче ягнятко, — приєдналася до спогадів і місіс Пенні. — Ви ж знаєте, Пенні такий коротун. Але всередині у мене все кипіло. Ну, чому бути, того не минути! Ти теж собі так скажи: “Чому бути, того не минути!”

— Та невже ж у тих словах така чудодійна сила? — здивувалася Фенсі.

— Ще й яка чудодійна! Головне повірити, і вони проведуть тебе через усе вінчання.

— Ну, тоді добре, — згодилася Фенсі і, червоніючи, сказала: — Чому бути, того не минути!

— Така дружина ніякого чоловіка не посоромить! — раділа місіс Деві.

— Хоч би він не спізнився! — вигукнула наречена, придумавши собі нову причину для тривог, оскільки старі вже розвіялись.

— Ото буде шкода: ти вже набралася хоробрості, а він не прийде, — зауважила місіс Пенні.

Унизу дід Джеймс, уловивши кілька уривків їхньої розмови, вирішив пожартувати над нареченою і голосно сказав:

— От я пам’ятаю, бували випадки, коли наречений не з’являвся на весілля.

— Так, раніше й не таке бувало, — погодився містер Пенні, протираючи скельце своїх окулярів.

— Боже, ви чуєте, що вони там кажуть, — зашепотіла Фенсі. — Тсс, слухайте!

І вона прислухалась.

— Усяке бувало, правда ж, Джефрі? — дід Джеймс звернувся до Джефрі, коли той увійшов.

— Що бувало? — не зрозумів Джефрі.

— Бувало, молодий на весілля не приходив.

— Ще й як бувало.

— Я знаю кілька випадків, коли наречений не з’явився, бо дівчина йому, бачте, набридла, і весілля відклали. А одного разу, пам’ятаю, наречений потрапив у капкан у дубовому лісі. То три місяці пройшло, перш ніж він знову зміг звестися на ноги, і довелося наново оголошувати про весілля.

— Який жах! — вигукнула Фенсі.

— Вони так балакають, тільки щоб тебе подражнити, дорогенька, — заспокоювала її місіс Деві.

— Подумати тільки, через що іноді доводиться проходити бідолашним дівчатам, — знов почулося знизу. — Ви б чули розповіді мого шурина, паламаря Вілкінса, чого він тільки не надивився на весіллях за тридцять років: як не одне, то інше — деякі історії такі, що волосся дибки стає.

— Але, наскільки я знаю, таке нечасто трапляється, — сказала Фенсі з прихованим занепокоєнням.

— А таки пора б уже Діку бути тут, — зауважив візник.

— Дідусю Джеймсе, містере Деві і всі, хто там внизу, зараз же припиніть знущатися наді мною! — випалила Фенсі, не в змозі більше стримуватись. — Інакше я тут помру зі страху або зроблю собі щось, от побачите!

— Та не слухайте ви цих старих дурнів, міс Дей! — крикнув боярин Нет Колком, який щойно увійшов до кімнати, і, беручи приклад з усіх, теж спрямував свій голос крізь тріщини на підлозі. — Вам нема чого хвилюватися, Дік мчить до вас що є духу, вже за хвилину буде тут. Він уже виходив з дому, як бджоли у вулику, що йому мати дала для нового саду, почали роїтися, от він і каже: “Я не можу собі дозволити втратити цілий рій бджіл, не можу, хоч і з радістю би плюнув на них зараз. Але Фенсі б мене за це аж ніяк не похвалила”. Тож він затримався, щоб зловити їх і пострушувати назад у вулик.

— Воістину мудрий чоловік, — похвалив