Під деревом зеленим - Томас Гарді
— Це ж чого?
— Думаю забагато.
— Це ж які думки могли довести тебе до такого стану?
— Ви знаєте, тату.
— Думаєш, я був надто жорстоким, коли не віддав тебе за Діка, у якого ні гроша за душею, так?
У відповідь — тиша.
— Фенсі, я хочу для тебе тільки добра, а він тебе не достойний. Ти ж і сама це знаєш, — він знову подивився на дочку, яка лежала на ліжку. — Послухай, Фенсі, я не ворог своїй дитині, то ж якщо ти не можеш без нього жити, то вже виходь за нього, що поробиш.
— О, я не хочу, щоб це було так. Не хочу йти проти вашої волі! — і хвора тяжко зітхнула.
— Ні, ні, ти зовсім не йдеш проти моєї волі. Тепер, коли я бачу, як тобі важко без нього, я і сам хочу, щоб ви одружилися, от тільки треба подумати коли. Я тільки того й бажаю, Фенсі. Ну чого ти, моя маленька, не плач! Раніше треба було плакати, а не тепер, коли все владналося. Ну ж бо, зайди завтра до нас і пообідай зі мною й зі своєю мачухою, добре?
— І... Дік теж?
— Ну звичайно, і Дік теж.
— А як ви думаєте, тату, коли нам можна буде одружитися? — допитувалася Фенсі.
— Ну, скажімо, на наступного Купала, зовсім вже недовго лишилося.
Вийшовши зі школи, Джефрі попрямував до візника. Двері відчинив старий Вільям.
— Ваш онук Дік удома, Вільяме?
— Ні, зараз якраз немає, містере Дей. Хоча він цими днями багато часу проводить удома.
— Чого б це?
— А, то одне, то інше, взагалі останнім часом ходить як у воду опущений. Зовсім на себе не схожий. Щось там учить або сяде і думає, ніби до церковної служби готується — не інакше, або ж просто снує по хаті без діла. А був такий балакучий хлопчина, наш Дік, а тепер слова з нього не витягнеш. Може, ви зайдете? Ройбен скоро повернеться.
— Ні, дякую, зараз мені ніколи. Ви, будь ласка, передайте Дікові, що я хотів би попросити його про послугу. Якщо Фенсі завтра себе добре почуватиме, нехай він проведе її до нас в Ялбері. Я не хочу, щоб дівчина йшла сама, а то вона трохи нездужає останнім часом.
— А, так, я чув. Добре, я йому обов’язково передам.
Розділ V
ДОМІГШИСЬ БАЖАНОГО
Візит до Джефрі пройшов так чудово, як тільки й можна було очікувати, адже він відбувся в перший день, коли зі шляху закоханих зникла остання перешкода і більше ніщо не стояло на заваді спокійному плину їхнього кохання. Далі потяглася вервечка щасливих безтурботних днів. Дік міг приходити до Фенсі, коли йому заманеться, а хотів — міг не приходити (щоправда таке бажання у нього не виникало); міг гуляти з нею біля звивистих потоків і водоспадів, насолоджуючись красою осені, аж поки роса й нічна прохолода не розганяли їх по домівках. Поступово наближався День подяки, коли у Меллстокській церкві мали перейти на орган.
Так сталося, що саме в цей день Дік змушений був поїхати з Меллстока. У понеділок того тижня у Чармлі, сусідньому селі, один його знайомий помер від туберкульозу, і Дік, вірний давній обіцянці, мав допомагати нести труну. У вівторок він пішов до школи, щоб повідомити про це Фенсі. Важко сказати, про що він шкодував більше: про те, що не зможе побачити її тріумфальний дебют як органістки чи що його кохана у такий важливий для неї день буде позбавлена його підтримки. Тим не менше він розповів новину. Вона сприйняла її так спокійно, як тільки могла, звичайно, не обійшлося без численних висловлювань жалю й запевнень, що без нього її виступ буде зовсім не той.
Близько одинадцятої години у неділю Дік вирушив виконувати свій сумний обов’язок. Похорон мав відбутися одразу після ранкової служби, а оскільки їхати туди на підводі незручно, а пішки було добрих чотири милі ходу, вийти йому довелося досить рано. Щоправда, він запросто міг вийти і на півгодини пізніше, однак в останню мить не зміг опанувати свої почуття і вирішив зробити гак, щоб зайти до школи: може, пощастить хоч одним оком побачити свою кохану, коли вона йтиме до церкви.
Тож замість попрямувати навпростець до Чармлі, він звернув на стежину, що вела до школи, й підійшов до дверей, якраз коли його богиня виходила з дому.
Якщо колись жінка була схожа на божество, то саме того ранку і саме Фенсі Дей, коли ступала сходами школи у своїй сукні, що переливалася різними відтінками синього. Із зухвалістю, якої ще ніколи за всю історію існування сільських шкіл не дозволяла собі жодна сільська вчителька, — що частково, без сумніву, пояснювалося солідним статком її батька, який передбачав, що у будь-якому випадку без шматка хліба вона не залишиться, — у цей день вона одягла капелюшок із пір’їною і розпустила волосся, яке раніше завжди зав’язувала в пучок. Бідний Дік був приголомшений: ще ніколи не була вона такою неймовірно прекрасною, хіба що у Святвечір — тоді її пишні кучері так само спадали на плечі. Однак, як тільки до нього знову повернулася здатність думати, на зміну захопленому зачудуванню прийшли інші, менш приємні почуття.
Фенсі зашарілася — невже зніяковіла? І несвідомо відкинула волосся назад. Вона не очікувала, що він прийде.
— Фенсі, ти і не впізнала мене у траурному вбранні, правда ж?
— Доброго ранку, Діку. Ні, справді, я тебе не одразу впізнала в такому похмурому костюмі.
Він знову поглянув на розпущене волосся й капелюшок.
— Ти ще ніколи не виглядала такою гарною, люба.
— Мені приємно це чути від тебе, Діку, — сказала вона, лукаво посміхаючись. — Така похвала — нектар для жіночих вух. Що, справді гарна?
— Гарна, сама знаєш! Ти ж пам’ятаєш... тобто ти не забула, що сьогодні мене не буде?
— Ні, не забула, Діку. Але я все одно хотіла гарно виглядати у такий день, ти вже мені пробач.
— Так, серденько, так, звичайно. Тут нічого пробачати. Просто я подумав, що коли у вівторок, і в середу, і в четвер, і в п’ятницю ми говорили про цей день, і я так шкодував, що не зможу бути в церкві, ти, Фенсі, теж шкодувала, мало не плакала і запевняла, що без мене те, що сьогодні