Холодна ніжність - Уляна Пас

Я не знаю, що їй відповісти. Не скажу, що мені соромно. Просто важко все це приймати. Озираюсь навколо і бачу наближення батька в компанії Сніжани. Молода дружина заледве встигає за своїм чоловіком, а той мало не розпихає людей, що загороджують йому шлях. 

Алекс також помічає їх, і його рука на моїй талії напружується. Він так чекав цього моменту. Так хотів довести мого батька до нервового тику. Цікаво, Алекс задоволений? 

– Дурепа! – гиркає батько і розглядає нас холодним поглядом. – Як ти могла так мене підставити?! 

– Не варто ображати мою дружину, – сухо говорить Алекс. – Краще підбирайте слова, а то люди подумають, що ви невиховані. 

– Мерзотник! – тато кидається на Алекса, але його зупиняє Олег. Хресний встиг трохи заспокоїтися і розуміє, що не варто робити це на людях. 

– Заспокойся! – цідить Олег. 

– Ми підемо вже. Треба з компаньйонами привітатися, – усміхається Алекс і легенько підштовхує мене в інший бік. 

Чим далі ми відходимо від моїх родичів, тим легше мені дихати. За нами слідкують Діана з Русланом, і я не знаю, про що вони думають. 

Трохи пришвидшуюсь, йду до бенкетного столу і беру в руку склянку з соком. Роблю ковток, а тоді ще один. Всередині пече від болю і кортить вийти на вулицю. 

 – Мені погано, – кажу і дивлюсь в очі Алексу. Він хмуриться і мовчить. – Будь ласка, дозволь вийти на вулицю. 

Алекс кличе поглядом Руслана і дає наказ бути поруч зі мною. Діана також хоче на вулицю, тому що їй тут однозначно некомфортно. 

Алекс залишається в залі, а ми йдемо. Тільки на півдорозі вирішую сходити у вбиральню. Видно, що Руслану це не подобається, але відмовити мені він також не може. 

– Поки я не повернусь, із вбиральні не виходь! – дає наказ, а я киваю. 

Заходжу у вбиральню, а тоді – у кабінку. Роблю свої справи, а коли збираюсь вийти, чую, як гримають двері, а тоді знайомий голос змушує мене завмерти та майже не дихати:

– Ти бачила, з ким вона прийшла? – випалює Сніжана, моя мачуха. – Олександр Яшин! Здуріти можна!

– Вони одружилися, – цідить Світлана. Мене дивує те, що Світлана в принципі розмовляє зі Сніжаною. Вони ніколи не були подругами… 

– Думаєш, він її змусив? – питає Сніжана. – Хоча я завжди знала, що цій дівці не можна довіряти. Точно така ж, як і її мама! 

Почувши про маму, мене така злість накриває, що хапаюсь за ручку дверей, готова набити цій змії пику. Тільки от не встигаю вийти, тому що наступні слова Світлани змушують мене завмерти: 

– Роман з Олегом розберуться! Ти навіть не уявляєш, скільки грошей ми можемо втратити! І все через цю дурепу! Все, що вона мала зробити – правильно вийти заміж! Ну нічого, на Яшина чекає сюрприз. Скоро він і його сестра злетять у повітря. З такими, як вони, іншими методами не можна!

Двері знову гримають, а я наче з-під води виринаю. Є кілька секунд, щоб обміркувати все, що почула, а тоді залишаю кабінку і вибігаю в коридор. Світлана зі Сніжаною якраз зникають за поворотом, а я біжу в інший бік, до виходу. 

Бачу Руслана, що йде назустріч і явно злиться на мене.

– Я ж сказав не виходити! – кричить.

– Машина замінована! – кричу. – Де Діана?

– Чорт! 

Ми разом біжимо до виходу, і я шукаю поглядом Діану. Вона якраз наближається до автомобіля, де її чекають охоронці. 

– Тікайте! – кричить Руслан. Він хоче дістатися до Діани, але з-за повороту виходять люди мого батька і починається справжнє божевілля. Руслан намагається відбитись, охоронці біжать йому на допомогу, а Діана стоїть, як вкопана, біля машини й нічого не робить. 

Знімаю туфлі й босими ногами біжу по траві. Серце ось-ось вистрибне з грудей, але я не зупинюсь. Не дозволю батькові вбити Діану. 

– Тікай! – кричу, і, на щастя, Діана починає йти, а тоді переходить на біг. 

Коли таки наближаюсь, хапаю її за руку і ніби на буксирі тягну за собою. Треба відбігти якнайдалі. Я все ще сподіваюсь, що автомобіль не вибухне просто зараз, а може, це не автомобіль злетить у повітря, але все одно треба знайти безпечне місце. 

– Та що таке?! – кричить Діана, і саме в цей момент все відбувається. Я бачу вогонь і сильний гуркіт. Ще трохи тягну Діану, а тоді штовхаю на траву, а сама падаю зверху, щоб накрити її собою… 

Мені здається, що це кінець світу. Нас засипає уламками від автомобіля. Сильний гуркіт стоїть у вухах, а запах паленої гуми закладає ніс. 

Я сподіваюсь, що ніхто не постраждав. Бо якщо хоч одна людина загине від цього вибуху – її кров буде і на моїх руках.