Ангели помсти - Олесь Ульяненко

з параноїдальними рецидивами. Як і годиться для доньок багатих батьків. Вона з самого початку не скаржилась, а просто дивилася на мене, спокійно курила, навіть не запитавши дозволу, але психам більш-менш дозволяється, і вона про це здогадувалася чи просто знала, і я не єдиний і не останній у її житті. У неї складки біля рота, чіткі, вирізьблені не часом, а досвідом, коли такі жінки починають дуже рано розуміти. Все розуміти. Мовчати і не засуджувати. Сторонньо переглядати сторінки як свого життя, так і чужого. Навколишнє не мало для неї ніякого значення. Складки, туго вирізані біля рота, а обличчя гладке, з велетенськими сірими очима, оксамитовими, як розбита антикварна пляшка, і в тих осколках вихоплювалися світло, ніжність і розум. Такі очі бувають у невпевнених у собі людей, у котрих, з моєї дзвіниці, є все. На носику окуляри від Valentino за кілька тисяч, пальці довгі, з тонкою обручкою, ціну якої визначити все одно що прорахувати кількість кілометрів до Венери, трохи вузлуваті у фалангах, з точки зору хіроманта, ця обставина говорила: за що б ця жінка не бралася, у неї все виходило, але було повною маячнею. Зараз вона скніла від провінційної нудьги в особняку в Кончі-Зас-пі. Чорна шапка волосся, справжнього, жорсткуватого. Обличчя жінки швидше з Ренесансу, характером і поведінкою вона не нагадувала наших співвітчизниць, хоча, з іншого боку, була чистісінькою дурепою. Навіть зараз я міг сказати банально заточену лікарську фразу, що їй треба допомогти і вона сама собі помічник. Але в біса, де ж та правда через неправду? Я дивився на її чудернацькі шмотки і не знайшов нічого кращого, як розглядати її обличчя, подумки базуючись на тому, що вивчаю гарне обличчя, пропорційне і бездоганно виліплене.

Вона чесна, занадто, як для жінки її становища, що теж заслуговує на повагу. Буває і так: ти знаєш людину, любиш її, а тебе від неї верне. У кожного свій прихований протиблювотний арсенал: заздрість, тріщинка у порцеляновому зубі, колоїдні губи, сірка у вусі, неголені ноги, сморід часника з рота чи навпаки: беззахисна чесність і загадковість, що обеззброюють тебе, як всілякі там кліше, вмонтовані платою у наш мозок, словом, те, що нам приготувало на сконі чи в середині віку підленьке дитинство.

Вона не говорить про своє дитинство, а базікає на різноманітні теми: від футболу до підвищення цін. Які в тебе проблеми, голубонько? Це мені хотілося дізнатися. Дороге авто на вулиці – ще не ознака того, що ти впевнена в житті. І не в наркотиках справа. З таким же успіхом при її статках можна сісти на стакан і згоріти за чотири, максимум за шість місяців. Я-то знаю, через що вся ця шура-буря навколо наркоти. Це галузь, що потребує мінімальних затрат, а прибутку дає набагато більше, ніж будь-яка продукція. Тільки варто це заборонити, зробити з цього дефіцит. І тоді справа піде. Головне – мати добру «кришу». З відповідними наслідками…

Я намагаюсь якомога делікатніше втовкмачити у цю красиву голівку, що позбутися повної залежності, як і позбутися ломок, як і позбутися похмілля, так само, як і позбутися печії від переїдання, немає ніяких шансів, бо ми все життя від чогось залежні. Помирають не від блювотиння, не від передозування, не від переїдання чи кількості чогось вжитого. Це відбувається, коли щось починає перебільшувати тебе. Коли щось є тим, що займає твою порожнечу.

– Тобто ви хочете сказати, що для того, аби не потрапити у повну залежність, треба бути залежним ще від чогось такого, що рухає ваше життя, – відповіла вона не менш заплутано, не вказуючи ні імен, ні прикладів.

Так, радість моя, один ідіот заводить тисячі мудрих у глупоту. Як закон. Нічого не поробиш, життя починається з плачу і закінчується ним, і все наше життя треба позбуватися болю, і ми ніколи його не позбудемося. Але ми шукаємо, весь час шукаємо і самі залежні від чогось. І та хвороба, що народилася з нами в дитинстві, колись уб’є нас, справа у часі. Я знав твого татуся. Це чиновник високого рангу, за спиною якого не одне політичне вбивство. Батько розумний, швидкий на слово, і це його слово ніколи не розходилося з ділом. Він займався політикою, інколи сім’єю, хоча доньці приділяв багато, як на своє становище, уваги. Політика була для нього наркотиком і алкоголем. Це домашній диктатор, по-своєму справедливий, бо на ньому все трималося в домі чи безкінечних домах, цілих кварталах. Його повинні були розуміти з півслова. Як вона тільки пішла в дев’ятий клас, то він цинічно переспав майже з усіма її подругами. Але це її не вразило і не травмувало. Травмувала її порожнеча і туга. Я пошкодував, що поруч не вештається Діма Кольт зі своїм ірраціональним роз’ясненням проблеми. Але, окрім ірраціонального, можна зробити висновок, що за нечистоти батька розраховується син. Але де та нечистість? Політика не менш і не більш ніж добрий заробіток.

Вона закурює сигарету. Простісіньке червоне «Мальборо». Без випендрьожу.

– Значить, уся справа в мені, – затягнулася клубком диму. Спочатку відпустила на коротку відстань, потім втягнула в себе, трохи притримала в легенях, випустила.

– Якщо не зважати на наркотики, – відповів я.

– Не обманюйте мене. Ви сказали, що наркотики – це лише похідна від чогось, конечний продукт. Але я не розумію, чому я не повинна їх вживати, як вживають алкоголь?

– Берроуз вживав їх майже все своє свідоме життя, – відповів він. – І він таки щось приніс у цей світ.

– Розумію. Правда, подобається те, що він зробив чи не зробив, але він відбувся. Хто може, той нехай вживає, – вона попорпалася у сумочці, дістала купюру, зіжмакала. – Все залежить від цього папірця.

– Від чого? Чи скажу я вам правду, чи ні. Облиште. Прямої відповіді немає. Пряму відповідь дати може ваш батько, а може, ще хтось. Але не я.

– Мій батько в комфортабельній американській тюрязі, – сказала вона.

– Справа в законі, люди з багатьох зол шукають найменше, але ані те, ані інше не перестає існувати як зло, – я з шумом закрив папку. – Нині закон діє проти наркотиків, а не проти алкоголю, що теж є