Синi етюди - Микола Хвильовий
- у грандiознiй боротьбi падали переможнi днi, на них падали ще днi, i росла гора, вiд Гавризанкару вища, глибша вiд океанських глибин. Тодi питали:
- Що це? Тоска чи радiсть?
…Але на далеких обрiях знову гримiли, знову наступали молодi буйнi днi грiзними колонами. Так рiс час!
…О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юнiсть, думав про те, що було, чого не було, чого хотiлось. Все одiйшло великим шляхом часу… О, я знаю: i моє кволе, старе тiло прокинеться колись i спитає:
- Невже кiнець?
Але не прокинеться свiтанок.
О, я знаю!..
…Iнодi старий газетяр iшов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерiйського полку. За ним шкульгав пес.
Тодi в одинадцятiй сотнi був пожар: городок подiлився на сотнi - полковий городок степового краю.
Шумiли на каланчi, над ратушею.
Палахкотiли смолоскипи; пiд навiсом тривожно дзвенiли й саркали конi.
…Старий газетяр виходив за квартали й брiв бездорiжжям, на пiвнiчно-захiднi межi - туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.
Дуб наближався. В далекiм степу горiли огнi.
I стояло древнє небо, а позаду туманiли мiськi оселi. I здавалось, що оселi не iснують, що вони вiдiйшли в далину, за гору переможених днiв.
…Старий газетяр приходив до дуба, сiдав пiд дубом i озирався. Висiло небо у чвирi, за дубом причаїлась тиша. I промерзла чужа земля. I все було чуже - i земля, i.межi, i квартали, i кучугури, i дальнi степовi огнi. Тодi пiдходив пес i тихенько вив. Потiм iз сходу прилiтав колючий вiтер. I вiдчував старий газетяр:
- десь тлiє торiшнiй гнiй.
Пiдводився.
За старим газетярем пiдводились кучугури, i сунулись у небо, зливались iз небом, вiдходили, пропадали, i була одна сторожка пустота.
Ще городка не видно. Тiльки за Балясним Бором маячить невiдомий нiчний огонь. I був вiн не близький, тiльки далекий, тiльки чужий, як чужа земля, де тлiє торiшнiй гнiй.
…Огонь стояв на шпилi ратушi i був надто червоний.
…А iнодi бачили:
- брiв старий газетяр по дорозi на цвинтар.
I думав старий газетяр:
- Цвинтар?
Тодi пахли могили - глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю - вiн iшов з-пiд бiлого снiгу.
Старий газетяр прийшов у городок восени.
…I згнила зима.
З Чорного моря, з Iндiйського океану, через Малу Азiю, прилетiв перший тепловiй.
I вже на бульварi снили акацiї.
I знову бачили старого газетяра бiля мудрої ратушi. Пацани ще били старого газетяра грудками, i вiн iшов до Зеленого Озера, до каланчi, за каланчу, до самотньої, нiкому непотрiбної будки; за ним - древнiй пес. Тодi були невеселi голубi дзвони: то йшов пiст, i каланча перекликалася з iншими церквами.
…А з пiвденного бiгуна, з Австралiї, грiзними колонами ще насувались молодi днi, i вiдступали - мiсяцi, роки, тисячолiття в глуху безвiсть минулого.
Старий газетяр це знав. Тiльки не хотiв знати!..
(О, я знаю: старий газетяр не хотiв цього знати!)
…А потiм розлилась рiка. По вулицях тихого степового городка летiли вже мiльйони тепловiїв. Рiка затопила мiст, i не було дороги до кучугури, до дуба.
Старий газетяр зажурився.
I от в одну тривожно-радiсну нiч, коли веснянi вечоровi сутiнки пливли над Зеленим Озером, пацани пiдстерегли старого газетяра й побили.
I таки добре побили: тiльки через два тижнi вiн вийшов iз лiкарнi.
…А потiм прийшла знову тривожно-радiсна нiч: рiка нарештi увiйшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, i зацюкали сокири. Скоро над рiкою повис мiст.
…Старий газетяр вийшов iз лiкарнi, але вiн не пiшов до редакцiї - пiшов на пiвнiчно-захiднi межi.
Одступали днi й тягли за собою. I вiдчув старий газетяр:
- десь тлiє торiшнiй гнiй.
I падали сили.
Старий газетяр покiрно брiв у навiщоване: iшов туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.
I прийшов старий газетяр, i лiг пiд дубом. I, коли у дзвiнкiй степовiй тишi задзвенiв перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всi старечi легенi зiдхнув i вмер.
Тодi знову тихо й нудно завив древнiй пес, подивився пiдслiпуватими очима на старого газетяра й побрiв туди, до рундукiв, де гризли його молодi, бадьорi пси.
…Завтра бiля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два днi за старого газетяра забули. Тiльки там, де вiн лежав, залишився ледве помiтний слiд.
…Але бiля дуба зацвiв уже молодий запах юного невiдомого дня.
Тихого ясного ранку над древнiм степовим городком урочисто потопали голубi дзвони.
ДОРОГА Й ЛАСТIВКА
I
У перспективi - дорога.
Праворуч, лiворуч - акварелi. Далеко - лiс. Дорога до лiсу, а може, вбiк.
Дорога спокiйно вiдходить, i на нiй порожньо.
Мабуть, скоро зажовтiє листя, i в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись бiля нашої хати, в дитинствi.
Я дивлюсь на дорогу, i вона веде мене за далекi гони.
Покiрно йду за нею.
…Колись була береза, зiрвав листок i положив у книгу; книзi, здається, бiльш як сто лiт, пожовкли навiть рядки. А в цiй книзi лист iз берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столiтньої книги з пожовклими рядками?)
…Дивлюсь на дорогу. На дорозi порожньо, i я думаю про небуття: коли дорога вiдходить, тодi щось вiдходить, кудись вiдходить.
…Потiм згадую сливи.
Саме по цiй дорозi везли колись сливи. Я був маленький i прохав у тiтки слив.
Тодi вона дала менi жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
…На краєвидi купчаться хмари, збираються на вечiр.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тодi забуяє рослина.
А в потопi (пам'ятаєте?) були голуби.
Бiля вiкна пролетiли голуби, фиркнули i зникли за величезним будинком.
I каже голубка: - Дорога? - Каже голуб: - Дорога!
Потiм полетiли на площу Володарського i там сiли бiля ратушi.
…Дивлюсь знов на дорогу.
За нею, куди вона йде, iде суворiсть, може, жорстокiсть, може, сама смерть.
Ну, i що ж? Хай iдуть: так треба.
Але все-таки що з дорогою?
I сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!
По далекiй дорозi пiшла широка тiнь. Проходили розпатланi хмари i погасили сонце.
Коли пройшла тiнь i сховала дорогу - дороги не було. Я впав на обнiжок своєї мудрости й подумав з тоскою:
- Дорога?
Але голуби не озивались.
Город шумiв, кричали мотори, летiли будинки.
Мiй далекий сон (лебедине крило) розтанув над мiстом.
…Я надiв кашкета й вийшов на вулицю.
