Синi етюди - Микола Хвильовий

Вогка луна зарилась у болотнiй чвирi заулка…

Мар'яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потiм стиснула руками голову й сказала:

- Треба повiситися… Негайно… зараз…

- Що ви, Мар'яно?

Гамбарський, блiдий i розгублений, ходив по кiмнатi.

А у вiкно знову бив дрiбний дощ. I тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.

Думала: "Так! Треба кiнчати… Так!.. Скорiше!.. I знала, що вона не може кiнчити, що їй бракує сили".

Подумала: "Єрунда, треба кiнчати!"

Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потiм сказала:

- Пробачте! - i хутко пiшла до дверей.

Аркадiй Андрiйович надiв окуляри й написав:

"Прошу мєня зачислiть в кандiдати Вашей государственной партiї. Мої лiчниє убєждєнiя в правотє комунiстическiх iдей…"

В їдальню увiйшла Мар'яна. Аркадiй Андрiйович:

- Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..

Степанида Львiвна продовжувала:

- …Вiн дуже симпатичний… кажуть уже повишення получив…

…Короткий осiннiй день сконав. Мар'яна вийшла на ганок.

Дощ прибив жовтi листя, i вони лежали холоднi, мертвi. Через вулицю блимав огонь i млявим свiтлом освiтлював пустельний заулок.

Високо текли потоки сумних хмар. Iз стрiхи одноманiтно падала крапля на камiнь. Iшла глибока сiра осiнь по сiрих заулках республiки.

Коли Мар'яна виходила за ворота, з комсомольської кiмнати вискочив натовп юнакiв i з реготом кинувся в туман.

Через дорогу, до Глухайської вулицi - сарай, за сараєм - вiжки.

…А далi, коли вийти з пустельного заулка, на мiдi висiчено: Доктор Фальк.

- Куди?

ЕЛЕГIЯ

"Минають днi, минають ночi…"

У груднi згнила зима, i тихий степовий городок знiтився в облозi мовчазних нерухомих хмар:

- нагнав вiтер iз далеких Альпiйських гiр, через Карпатськi верхiв'я, через Дунай.

Прийшло Рiздво.

Зiдхали дзвiницi, i промерзло жеврiла жура: сум неспокiйної землi. Цього року старожили не бачили рiздвяних зiр, бо небо стояло в сiрiй сорочцi будня.

I була мряка.

I старий газетяр теж не бачив рiздвяних зiр. Був вiн сивий, древнiй, майже босонiж. Стояв бiля ратушi на бульварi й казав мимохiдцям:

- Може, купите газету?

Iнодi мимохiдцi купували газету, iнодi заклопотано проходили, iнодi зупинялись i дивились на старого газетяра.

…А прийшов вiн восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки…

…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. I вiн подумав тодi про радiсть.

I врочисто залунало по кварталах:

- Радiсть!

I тодi було як мигдальнi потоки пiд ударом весняного весла. Це був голубиний заспiв до тiєї синьої пiснi, iм'я якiй - життя.

Це був новий заповiт, що ми, волхви, бачимо на сходi в темну нiч iз хрустального Вiфлiєму…

- Але це було так неможливо давно! I це майже забулось, бо ж - неяснi, туманнi, мов перший сон за першого м'ятежного кохання, цi уривки, що виринають iз тьми перед моїми старечими очима. "Що це?" - подумав з тоскою старий газетяр.

I чув тодi: нiби раптом прокидалась природа, нiби дзвенiли, пливли й пропадали неяснi вiдголоски з дальнiх лiт.

…Але це була iлюзiя: натовп таких мiських кварталiв стояв у суворiй мовчанцi.

…Газети продавали й жвавi пацани, i не любили вони старого газетяра, бо був невiдомий, невiдомо звiдкiль i похмурий. I ще не любили:

- зiйшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звiрячому озираючись. i був ще з ним, iз старим газетярем, древнiй пес, що покiрно шкульгав за ним i нiс пiдслiпуватi очi на асфальт…

- пес: вовна прилипла попелом i лiзла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тiльки тихо й нудно вив: на свiтанках шумiв скляний мороз, а пес був голодний. Iнодi пес кидав старого газетяра й блукав на базарi, бiля рундукiв, де били його закаблуками, де гризли його молодi бадьорi пси.

…Вранцi тихий степовий городок оживав. Виходили заспанi горожани, плентались по мостовiй вiзники, вилiтав iз гаража єдиний на всю округу виконкомiвський автомобiль i з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей i зграї голодних собак.

Тодi бiля редакцiї - теж єдиної газети з великими пiдзаголовками i з нудними традицiйними гаслами - грубим шрифтом - суєтились газетярi.

Кожний знав:

- треба скорiш!

Треба схопити стос паперу з промовами, статтями про всесвiтнiй пожар:

"Ми на горе всем буржуям мировой пожар роздуєм; мировой пожар в крови…

Господи, благослови!"

- треба схопити й бiгти, захопити всi переулки, всiх обивателiв, щоб -

- жити один день.

I старий газетяр нiколи не встигав за пацанами, i завжди йому з веселим смiхом, що звучав, як "колокольчик", пацани пiдставляли нiжку, щоб старий газетяр упав у грязь!

I старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднiшнi газети; потiм поспiшно збирав їх, обтрушувався i, покiрний, з кiнським калом на лобi, спiшив, спотикаючись, до бульвару.

На бульварi проходив день.

Але й увечерi старий газетяр був там же, де праворуч вiд каланчi стояли стiльцi. Увечорi старий газетяр тупо дивився на мимохiдцiв.

…А бульваром проходило багато:

- однi бiгли, другi шкульгали, третi раптом зупинялись i потiм стурбовано вiдходили кудись.

…Тодi над головою колихались гiлки акацiй - була алея акацiй. Акацiї розцвiтали, коли в тихiм степовiм городку потоки мрiяли про голубi пiснi, про голубу журу i схвильовано бiгли до срiбних вод забутої рiки Лiвобережжя…

Iнодi пацани, побачивши старого газетяра, ховались за рiг i шпурляли вiдтiля в свого колегу грудки землi.

Тодi пiдводився, вiдходив до каланчi, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхнi брудної стоячої води…

Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить i облизує попiл - на хвiст.

(Мовчиш? - Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить i облизує попiл - на хвiст.

…Уночi старого газетяра не бачили на бульварi. I нiхто не знав, як вiн жив, як вiн живе. Бо кому це потрiбно?

- бо йдуть молодi днi з юнацьким запалом грiзними колонами по безмежних ланах часу. I вiдступають - мiсяцi, роки, тисячолiття

В глуху невiдому безвiсть минулого.

Тихий степовий городок знав i сум, i Великдень цiєї боротьби.

…Коли на древнiй дзвiницi годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце, - вулицi знову прокидаються, i тодi бреде бульваром похила постать старого газетяра.

…Так починається день.

… А зима зовсiм згнила, i шкульгає рiздво в мряку чвирi. Старожили не бачили в цi днi рiздвяних зiр, i стояло небо в сiрiй сорочцi будня.

Газетяр теж шукав сузiр'я Орiону; але були самi мутнi далi. Десь дзюрчала вода, i тому, що вона промжичила мозок, болiла голова.