Згадай мене - Уляна Пас

Мені все ще важко розібратися з усім, що відбувається. Запитань менше не стає, і це напружує. Тільки от тепер Діана зі мною, і це величезний плюс. Можливо, настане день і я таки згадаю все, що поєднує нас двох. Я не тільки кохав її. Було ще щось… через що моя пам’ять закрилася. 

Невже я навмисне забув Діану? Невже є щось таке, що може назавжди зруйнувати те, що зараз є між нами? 

А ще слова Ані не дають мені спокою. Виходить, я плакався їй? Але чому? 

Діана витирала об мене ноги… 

Та ні, бути такого не може! 

- Я не можу заспокоїтися, - зітхає дівчина, коли ми разом прямуємо на обід. 

- Чому? - дивуюся. - Це через слова Ані? 

- Так, - Діана зупиняється і винно поглядає на мене. - Розумієш, були моменти, коли я поводилася з тобою не надто добре. Тоді мені здавалося, що нічого страшного не сталося. Але тепер розумію, що таки сталось. Ти кохав мене, а я, наче навмисне, тягнула тебе за собою на зустрічі з Захаром. Або ще гірше - була в клубі, поки ти чекав на мене вдома. Тобі було боляче, але ти ніколи не говорив про це.  

- Досить, Ді, - зупиняю її та розумію, що просто не можу сердитися. - Я забув все, що там було, тому й ти забудь, добре? Зараз у нас все чудово, тому нехай так і буде. 

Дівчина невпевнено киває, і я одразу ж пригортаю її до себе. Не хочу, щоб вона плакала та накручувала себе. Мої спогади зникли й, напевно, так навіть краще. Головне, що зараз ми разом. Треба менше слухати те, що говорять люди. 

Після пар проводжу Діану на роботу, а сам повертаюся до університету, щоб забрати свій автомобіль. Тільки от поруч з ним на мене вже чекає Аня і, здається, вона має, що мені сказати. 

- Я думала, ти розумніший і не станеш на ті самі граблі двічі, - холодно заявляє. 

- Тебе це не стосується, - стримано відповідаю. 

- Та невже? - хмикає. - Можливо, мені варто трохи освіжити твою пам’ять? Наприклад, можу розповісти про те, як Діана ігнорувала тебе протягом останнього року. А може, про те, як ти збирався зізнатися їй у почуттях, а Захар побив тебе за це? Бачу, ти не пам'ятаєш цього, - Аня задоволено посміхається, а я міцно стискаю руки в кулаки. Нічого всередині не відгукується, і я не розумію, правда це чи ні. Починаю злитися. І це поганий знак.. 

- Зникни, Аню. Я і без тебе розберуся, - холодно випалюю. 

- Звісно, розберешся, - хмикає дівчина. - Тільки цього разу подумай перед тим, як вкотре відкрити Діані своє серце. Вона використовує тебе, Ромчику. Завжди так робила. Можливо, саме тому всі твої спогади, пов'язані з нею, просто стерлися. 

Аня йде, задоволена собою, а я продовжую стояти на місці й нічого не розумію. Все ж було так добре. Чому тоді зараз хочеться відмотати час назад? До того моменту, коли усе почалося…