Постріл із глибин - Ерік Ларсон
Один із солдатів, які були на Іпрському виступі (Мессен, Бельгія), висловив письмово своє роздратування безвихідністю ситуації: «Ми й досі на наших старих позиціях та продовжуємо дратувати французів і британців. Погода кепська — ми іноді цілий день проводимо по коліна у воді, та ще й під щільним обстрілом. З нетерпінням чекаємо короткого перепочинку. Будемо сподіватися, що скоро весь фронт почне просуватися вперед. Не може ж так тривати вічно»[279]. Автором цього запису був німецький піхотинець австрійського походження Адольф Гітлер.
В іншому місці ось-ось мав відкритися новий фронт[280]. Сподіваючись розв’язати безвихідь у Європі, Черчилль організував важкий морський обстріл та висадку морського десанту проти Туреччини в Дарданеллах. Головним наміром було пробитися через протоку в Мармурове море, а тоді об’єднатися з російським флотом у Чорному морі. Об’єднані військово-морські сили коло берегів Константинополя мали примусити Туреччину капітулювати. Далі планувалася атака вгору Дунаєм на Австро-Угорщину. Виглядало дуже просто. Ті, хто розробляв план, вважали, що навіть зможуть перейти в Чорне море самими тільки кораблями. Але, як каже стара приказка, людина планує, а Бог керує. Результати були катастрофічні: втрачені кораблі, тисячі загиблих, ще один фронт у безвихідній ситуації на Ґалліполійському півострові.
Тим часом на Кавказі російські війська рішуче наступали на турків. Турки у своїх невдачах звинувачували місцеве вірменське населення, яке начебто допомагало росіянам, і почали систематично вирізати мирних вірмен[281]. До першого травня турки вбили більше ніж 50 тисяч вірменських жінок, чоловіків та дітей у провінції Ван на сході Туреччини. Голова вірменської церкви надіслав прохання про допомогу Вільсону; той відмовив.
Америка спостерігала за війною з-під безпечного прикриття нейтралітету. Війна здавалася неосяжною. Замісник державного секретаря США Роберт Лансінг, друга людина в Держдепартаменті, спробував у приватному меморандумі передати це словами: «Складно і навіть неможливо для нас у Сполучених Штатах зрозуміти європейську війну в повному її обсязі. Ми вже чи не байдуже читаємо про масштабні військові операції, про лінії фронту, що тягнуться на сотні миль, про тисячі загиблих та мільйони мирних людей, які страждають, про постійні втрати та руйнацію»[282]. Народ, писав він, звик до цього. «Убивство тисяч солдатів між лініями траншей у північній Франції чи ще одна тисяча загиблих на затонулому крейсері стало звичною річчю. Ми просто читаємо заголовки в газетах і забуваємо про все це. Подробиці [війни] перестали цікавити людей».
Проте конфлікт уже тягнув свої щупальця до берегів Америки. Тридцятого квітня, за п’ять тижнів після потоплення «Фалаби» та зникнення американського пасажира Леона Трешера, у Вашингтон надійшли перші дані про іншу атаку: німецьке повітряне судно скинуло бомбу на американський торговельний корабель «Cushing» під час переходу через Північне море. Усього було скинуто три бомби, але влучила лише одна. Жертв не було, пошкодження судна були незначними. При цьому лише за день до цієї події в іншому приватному меморандумі Лансінг писав: «Нейтралітет під час міжнародної війни завжди потребує терпіння, але ще ніколи за всю історію терпіння та витримка нейтральної держави не підлягали такому суворому випробовуванню, як сьогодні»[283].
Лансінг вважав атаку на «Cushing» серйозною подією. «Німецька морська політика — безглузде та безладне знищення кораблів незалежно від їхньої державної належності»[284], — писав він секретареві Брайану в суботу, 1 травня. Але Вільсон та Брайан, хоч і стурбовані цим інцидентом, вирішили поставитися до нього обережно, що зазначено в статті New York Times: «Офіційний штаб дотримується думки, що ні до яких серйозних дій немає необхідності вдаватись, адже бомби не були скинуті навмисне — вважалося, що об’єктом атаки став ворожий корабель»[285]. Таке припущення було дуже щедрим, адже «Cushing» ішов під американським прапором, а на корпусі назва судна була написана шестифутовими літерами.
Були й інші, більш тривожні новини, які тоді ще не встигли досягти Білого дому чи газети Times. Тієї суботи — у день відплиття «Лузитанії» — німецька субмарина торпедувала американський нафтовий танкер «Gulflight» коло островів Сіллі поблизу Корнвольського узбережжя Англії. Загинуло двоє людей, капітан помер від серцевого нападу. Корабель ледь залишився на поверхні, і його буксиром відтягли до найбільшого острова архіпелагу Сент-Меріз за 45 миль на захід від Корнвола[286].
У Вашингтон же той суботній ранок приніс лише приємну весняну погоду. Температура скоро мала піднятися вище за 20°С — чоловіки завітають у галантерейні крамниці по перші в сезоні солом’яні «дахи»[287]. Мода того року передбачала, що верх капелюхів стане трохи нижчим, а поля — ширшими. Джентльмени, звичайно ж, улітку мали змінити звичайні рукавиці на шовкові, щоб руки залишалися, як казала реклама, «прохолодними та чистими»[288]. День був приємним — Вільсон міг би зануритись у свої мрії, надії, кохання
