Постріл із глибин - Ерік Ларсон

Уранці в суботу, 1 травня 1915 року, Теодейт знов охопила абсолютна втома. Минула зима була складною для неї як професійно, так і емоційно. Один інцидент особливо яскраво свідчив про те, наскільки важко бути жінкою в чоловічій професії[251]: один видавець подумав, що Теодейт — це чоловіче ім’я, і попросив її фотокартку для книги про найвідоміших нью-йоркських архітекторів. Коли під час телефонної розмови він дізнався, що вона жінка, то від своєї пропозиції відмовився. Теодейт також важко перенесла один із періодичних нападів депресії — їй навіть знадобилися послуги домашньої доглядальниці. У лютому 1915-го вона писала: «Моє постійне безсоння досягло таких масштабів, що ночі більше схожі на кошмари наяву»[252].

Теодейт сподівалася, що цілюща сила подорожей піде їй на користь: «Для тих, хто стомився розумово, немає нічого кращого, як відволіктися на подорож»[253].

На борту «Лузитанії» стюард провів Теодейт у її каюту на палубі О з правого борту. Вона залишила там свій ручний багаж та перевірила, що всі її валізи теж принесли. Якщо Теодейт сподівалася добре виспатися тієї ночі, то скоро на неї чекало розчарування.

Чарльз Лоріа, продавець книг із Бостона, іде трапом у супроводі своєї сестри Бланш та її чоловіка Джорджа Чендлера. «Я був здивований, що на пароплав прохід зовсім вільний»[254], — писав потім Лоріа. Для нього було несподіванкою, що його сестрі та зятеві «дозволили піднятися на борт без будь-яких питань». Інші пасажири теж дивувалися простоті, з якою друзі та рідні піднялися на борт, щоб їх провести.

Чендлер ніс портфель Лоріа та валізу, а сам Лоріа — ту саму валізу, у якій були рисунки та повість Діккенса. Чендлер жартував, що вміст тієї валізи настільки цінний, що він «воліє навіть не торкатися її»[255].

Усі троє зайшли до каюти В-5 — ця каюта була ближче за інші до носа корабля з правого борту на палубі В. Здавалося б, дуже хороше розміщення, але каюта була внутрішньою й не мала ілюмінаторів. Та Лоріа звик так подорожувати. Він відразу дістав коробку сірників та поклав її в зручне місце — на випадок, якщо динамо-машина корабля дасть збій. Лоріа вже двадцять три рази перетинав Атлантику, більшість із них на кораблях «Кунард», але на знаменитій швидкохідній «Лузитанії» він подорожував уперше.

Скриня та футляр для взуття, які він відправив із Бостона, були вже в каюті. Він перевірив замки на всіх валізах, а потім разом із Бланш та Чендлером піднявся на палубу. Скоро всіх гостей попросили залишити корабель. Лоріа знов повернувся в каюту, дістав рисунки з великої валізи та сховав їх у верхній відділ футляра для взуття — він краще зачинявся. Книга Діккенса опинилась у портфелі.

Перед тим як піднятися на борт, Лоріа прочитав попередження посольства Німеччини, але не надав йому особливої уваги. У його голові жодного разу не з’явилась ідея скасувати подорож. Він одяг свій костюм від Нікербокера, а також годинник — новинка, яка не потребувала ключа, щоб заводити. Цей годинник завжди був налаштований на бостонський час, де б він не був, — Лоріа таким чином наче прив’язував себе до чогось у світі. Про малюнки він нікому не сказав ані слова.

Двайт Гарріс, ньюйорківець із каблучкою на пальці та персональним рятувальним колом, віддав свої цінні речі на зберігання старшому стюардові. То були: кулон із діамантами та перлинами, каблучка з діамантами та смарагдом, велика діамантова брош, 500 доларів золотом та, звісно, його весільна каблучка. Перед відплиттям він відправив записку на поштовому папері «Лузитанії» з подяками своїм дідусеві та бабусі — вони зробили йому подарунок у дорогу. Німецьке попередження, здається, не змусило його замислитися ні на мить. Записка так і рясніла знаками оклику.

«Тисяча подяк за надзвичайно смачні торт-желе та м’ятну пасту! Я вже не можу дочекатися чаю!»[256] Він також писав, що погода стає кращою: «Так добре, що випогодилось! У мене найзручніша каюта — після обіду буду розпаковувати речі». Ще Двайт повідомив, що кузина Саллі прислала йому кошик фруктів, а ще один родич, Дік, — запас грейпфрутів: «Так що я не пропаду!»

Його записка встигла потрапити в останній мішок листів, який забрали з корабля перед відплиттям. На конверті стояв штамп «Термінал Гудзонської затоки».

Стюарди оголосили, що всі гості пасажирів мають зійти. Репортер Джек Лоуренс пішов — він навіть не спробував поспілкуватися з капітаном Тьорнером. Про капітана він писав, що той «був одним із тих моряків дальнього плавання, які вважають, що місце репортера за столом на Парк-Роу або на Фліт-стрит і що має бути закон, який би забороняв репортерам вештатися кораблем»[257]. Протягом усіх їхніх попередніх зустрічей Тьорнер поводився холодно та непривітно. «Мені він здався аскетичним, замкнутим. Людиною, яка знає свою справу й не хоче ні з ким її обговорювати».

Проте Лоуренсові подобався Тьорнер. Він бачив його на головному трапі — той говорив з іншим офіцером: «...яка чудова в нього [капітана] постать». Форма капітана була темно-синя, з двобортним піджаком із тридюймовими лацканами; на грудях — п’ять ґудзиків, але застебнуті тільки чотири — так приписував довідник «Кунард» для офіцерів. Справжня краса — манжети піджака з «чотирма рядами золотого плетіння у півдюйма завширшки». Кашкет Тьорнера, теж темно-синій, був по краях оздоблений шкірою та чорною мохеровою тасьмою. Спереду блищала кокарда компанії «Кунард» — символ компанії лев, якого команда жартома називала мавпою, у вінці з золотих