Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Зовсім в іншому гуморі був старий Осборн. Коли цей джентльмен приїхав із Сіті і зайшов до вітальні, дочки й елегантна міс Вірт, підводячись йому назустріч, відразу помітили з його обличчя — брезклого, похмурого й жовтого навіть у найкращі дні — і з насуплених чорних брів, які нервово сіпалися, що його серце під широким білим жилетом чимось стурбоване і б’ється неспокійно. Коли Емілія підійшла привітатися з ним, як завжди, боязко, вся тремтячи, він щось буркнув у відповідь і випустив її пальчики із своєї волосатої лапи, навіть не пробуючи їх потиснути. Він невдоволено глянув на старшу дочку, яка, розуміючи значення того погляду, що виразно питав: «Якого біса вона прийшла?» — відразу пояснила:-Джордж у місті, тату. Він поїхав у казарми і повернеться на обід.

Он як, він тут. Май на увазі, Джейн, з обідом ми па нього не чекатимемо.

З цими словами шановний джентльмен опустився в своє улюблене крісло, і в його вишуканій, гарно вмебльованій вітальні запанувала мертва тиша, яку порушувало тільки злякане цокання великого французького годинника.

Коли цей хронометр, прикрашений веселою бронзовою групою, що зображала принесення в жертву, гучно, наче дзвін кафедрального собору, вибив п’яту годину, містер Осборн люто шарпнув за сонетку, і до вітальні миттю зайшов служник.

Обідати! — заревів пан Осборн.

Містер Джордж ще не вернувся, сер, — відповів служник.

Начхати мені на містера Джорджа! Хіба не я тут господар? Обідати! — Містер Осборн сердито насупився, Емілія знов затремтіла, а інші три дами запитально перезирнулися. Слухняний дзвоник на нижньому поверсі повідомив, що обід подано. Коли дзвоник замовк, голова родини засунув руки в широкі кишені широкого синього сюртука з мідними ґудзиками і, не чекаючи жодної миті, рушив униз, тільки похмуро глянувши через плече на жінок.

Що могло статися, люба? — питали ті одна одну. Вони посхоплювалися з місця і квапливо подріботіли за містером Осборном.

Мабуть, фунт упав, — прошепотіла міс Вірт.

І принишкле жіноче товариство мовчки, злякано пішло за своїм похмурим провідником. Так само мовчки всі посідали до столу. Старий пробубонів молитву, що в його устах прозвучала швидше як прокльони, і зі страв зняли важкі срібні накривки. Емілія холола зі страху, бо вона сиділа найближче до грізного Осборна. З того боку вона була сама: на вільному місці мав сидіти Джордж.

Супу? — замогильним голосом спитав старий, схопивши ополоник і зиркнувши на Емілію.

Насипавши їй та всім іншим супу, він якийсь час помовчав.

Забери тарілку в міс Седлі! — нарешті мовив він. — Вона не може їсти цього супу… та й я не можу. Він як пійло. Забери геть суп, Гіксе! А ти, Джейн, вижени завтра куховарку.

Скінчивши гудити суп, містер Осборн кількома короткими зауваженнями, теж нещадними й глузливими, так само оцінив рибу й полаяв Біллінгсгейтський ринок, який цього й заслуговує. Потім він замкнувся в собі і мовчки випив кілька чарок вина, дедалі дужче насуплюючи брови. Нарешті бадьорий стук у двері сповістив, що прийшов Джордж, і всі відразу пожвавішали.

Він не міг прийти швидше. Він чекав на генерала Дегілета в казармах кінної гвардії. Однаково — супу чи риби. Будь-чого, йому байдуже. Чудесна баранина, все чудесне.

Його веселість ще дужче впадала в око поряд із понурою мовчанкою батька; він не переставав невимушено теревенити впродовж цілого обіду на радість усіх жінок, а особливо однієї, якої можна й не називати.

Як тільки молоді леді впоралися з помаранчами й випили по келиху вина, яким звичайно завершувався гнітючий обід у домі містера Осборна, був поданий знак, що можна відчалювати, і вони, підвівшись, попливли до вітальні. Емілія сподівалася, що Джордж приєднається до них. Вона заходилася грати його улюблені вальси (тільки недавно завезені до Англії) на великому, вкритому шкіряним чохлом роялі з різьбленими ніжками. Та ця невинна хитрість не звабила його. Він був глухий до звуків вальсів, що помалу затихали, і врешті засмучена піаністка залишила той велетенський інструмент. І хоч три її приятельки виконали кілька бравурних п’єс — найновіше, блискуче поповнення свого репертуару, — вона не чула жодної ноти, поринувши в задуму й передчуваючи якесь лихо. Насуплені брови старого Осборна, яких вона завжди боялася, ніколи ще не були такими грізними. Його погляд провів її до самих дверей, ніби вона чимось завинила. Коли їй подали каву, дівчина так здригнулася, немов старший лакей Гікс підніс їй чашу з отрутою. Яка тут ховалася таємниця? Ох, ці вже мені жінки! Вони голублять і заколисують свої передчуття, пригортають до серця чорні думки, як дітей, що народилися каліками.

Джорджа Осборна теж занепокоїло, що батько такий похмурий. Бо коли він так насуплює брови й так сердито дивиться, то як у нього розжитися на гроші? А їх Джорджеві завжди бракувало. Він заходився хвалити батькове вино. Це був випробуваний спосіб підлеститись до старого джентльмена.

Такої мадери, як ваша, сер, ми ніколи не отримували у Вест-Індії. Полковник Неперепийлі вижлуктив був три пляшки з тих, що ви прислали останнього разу.

Справді? — сказав старий джентльмен. — Вона коштує мені по вісім шилінгів пляшка.

А не відпустили б ви її, сер, по шість гіней за десяток? — спитав, сміючись, Джордж. — Один із найбільших людей королівства хотів би дістати трохи цього вина.

Та невже? — буркнув старий. — Хай спробує.

Коли в Чатем приїздив генерал Дегілет, полковник Неперепийлі влаштував на його честь сніданок і попросив у мене трохи вина. Генералові воно теж сподобалося…

він навіть хотів роздобути ділу бочку для головнокомандувача. Він права рука його королівської величності.

Еге ж, нічогеньке вино, — погодились насуплені брови і явно полагіднішали.

Джордж уже мав намір скористатись нагодою і поговорити про гроші, коли батько прибрав урочисту міну і звелів синові — зрештою лагідним тоном — подзвонити, щоб принесли червоного вина.

Побачимо, Джордже, чи воно гірше за мадеру, яку, звичайно, його королівська величність може брати коли завгодно. А поки ми питимемо вино, я хочу поговорити з тобою про одну важливу справу.

Емілія, занепокоєно сидячи нагорі, чула, як