Фальшивомонетники - Андре Жід
Він відчував очевидну полегкість, пояснюючи мені все це, а я остерігався уривати його. Він вів далі:
— Пані де Лаперуз завжди багато їла. Натомість вона запевняє, що це я їм понад усяку міру. Побачивши мене з плиткою шоколаду (а це моя головна їжа) вона відразу починає бурчати: «Завжди він щось жує!..» Вона стежить за мною. Дорікає мені, що я підводжуся вночі, аби нишком поїсти, бо одного разу застала мене на кухні, коли я готувався випити там чашку шоколаду... Що тут дивного? Коли я бачу, як, сидячи навпроти мене за столом, вона напихає собі рота, в мене пропадає всякий апетит. Тоді вона починає твердити, що я поводжуся так умисне, аби дошкулити їй.
Ми з ним сиділи, але тут він підхопився на ноги, потім знову сів, опанований якимсь хворобливим неспокоєм.
— Чи знаєте ви, що в кожній із кімнат існують меблі, які належать їй, і інші — які належать мені? Ви самі в цьому переконалися, коли вона заявила, що сидить у своєму кріслі. Вона каже нашій служниці, коли та прибирає в домі: «Ні, не чіпайте цього стільця — він належить панові». А коли одного разу я з неуважности поклав свої щойно оправлені ноти на її столик, вона скинула їх на підлогу. Палітурки зламалися... О, це не може тривати довго... Але слухайте...
Він схопив мене за руку і, стишивши голос, провадив:
— Я вжив своїх заходів. Вона постійно погрожує піти в старечий притулок, «якщо я витворятиму таке й далі». Я відклав певну суму грошей, яких має вистачити на її утримання в притулку Сент-Перін. Якби вона туди пішла, це було б найкраще. Але ті кілька уроків, які я досі даю, не приносять мені майже нічого. Через якийсь час мої ресурси вичерпаються, і мені доведеться брати гроші з тієї відкладеної суми, а я цього не хочу. Тому я дійшов певного рішення. Це станеться трохи більш як через три місяці. Атож, я призначив дату. Якби ви знали, яку полегкість я відчуваю на думку, що кожен день наближає мене до неї.
Він нахилився до мене; потім нахилився ще ближче.
— Я також відклав один платіжний документ своєї ренти. О, це зовсім небагато, але більше я зробити не міг. Пані де Лаперуз нічого про це не знає. Він лежить у моєму письмовому столі, у конверті, на якому написане ваше прізвище, з усіма необхідними розпорядженнями. Чи можу я розраховувати на вашу допомогу? Я нічого не тямлю у справах, проте нотар, з яким я розмовляв, пояснив мені, що ренту можна перевести безпосередньо на мого онука, щоб він вступив у володіння цим документом, коли досягне повноліття. Я думаю, що не надто багато вимагаю від нашої дружби, якщо попрошу вас простежити, щоб ці мої розпорядження були виконані. Я так не довіряю нотарям!.. І навіть, якби ви хотіли мене заспокоїти, то чи не погодилися б ви сьогодні ж таки взяти цей документ із собою... Правда ж, ви мені не відмовите?.. Зараз я вам його знайду.
Він вийшов із кімнати своїми, як завжди, дріботливими кроками й повернувся з великим конвертом у руці.
— Пробачте, що я його запечатав. Так належить за формою. Візьміть.
Я скинув на конверт очима й побачив під своїм прізвищем слова, виписані великими каліграфічними літерами: «РОЗПЕЧАТАТИ ПІСЛЯ МОЄЇ СМЕРТИ».
— Покладіть його відразу до кишені, аби я переконався, що він у безпеці. Дякую... О, я так вас чекав!..
Мені не раз доводилося пережити відчуття, що в таку урочисту мить, будь-які людські емоції в мені поступаються місцем майже містичному трансу, своєрідному ентузіазмові, що ніби звеличує все моє єство. Або, якщо висловитися точніше, в такі хвилини я почуваюся цілком звільненим від будь-яких егоїстичних обов’язків або навіть вільним від самого себе, таким собі деперсоналізованим. Той, хто цього не переживав, не зможе мене зрозуміти. Але я відчував, що Лаперуз мене розумів. Будь-які слова з мого боку були б зайвими, і я задовольнився тим, що міцно потис руку, яку старий залишив у моїй руці. Його очі засвітилися дивним блиском. У його другій руці, в тій, у якій був раніше конверт, він тепер тримав якогось папірця.
— Я тут написав його адресу. Бо я знаю, де він тепер перебуває. У Саас-Фе. Ви чули про таке місто? Це у Швейцарії. Я шукав на мапі, але не зміг знайти.
— Авжеж, знаю, — сказав я. — Це маленьке село поблизу Сервена.
— А далеко до нього звідси?
— Не так далеко, щоб я не зміг туди поїхати, як буде треба.
— Що? Ви це зробите?.. — Яка ж ви добра людина! — сказав мені він. — Бо я вже надто старий, щоб кудись їхати. А потім я не зміг би, через його матір... А проте мені здається, що я... — Він завагався, шукаючи потрібні слова й нарешті сказав: — ... що я все ж таки поїхав би туди, якби знав, що зможу його побачити.
— Мій бідолашний друже... Я зроблю все, що в людській спромозі, аби допомогти вам туди поїхати. Ви побачите малого Бориса, я вам обіцяю.
— Дякую... Дякую...
Він конвульсивно стиснув мене в обіймах.
— Але пообіцяйте мені не думати більше про...
— О, це зовсім інше, — урвав він мене різко. І відразу змінив тему, щоб я далі не наполягав чи просто, щоб відвернути мою увагу: — Уявіть, що якось мати одного з моїх колишніх учнів хотіла повести мене в театр! Десь близько місяця тому. То була вранішня вистава в Комеді-Франсез. Я не відвідував театру більш як двадцять років. Ставили «Ернані» Віктора Гюґо. Ви ж знаєте цю п’єсу? Актори грали дуже добре, як мені здалося. Глядачі були в захваті. Щодо мене, то я страждав неймовірно. Якби чемність не втримувала мене на місці, я б там ніколи не залишився... Ми сиділи в ложі. Друзі намагалися заспокоїти мене. Я звертався до публіки з німим запитанням: «О, як ви можете? Як ви можете?»
Не зрозумівши відразу, про що він каже, я запитав:
— Вам здалося, що актори грають жахливо?
— Мабуть, що так. Але як вони сміють показувати на сцені таку бридоту? А глядачі аплодували. А в залі сиділи діти; діти, чиї
