Фальшивомонетники - Андре Жід
Я розповів Софроницькій про розмову, яку підслухав напередодні і яка давала мені підстави вважати, що Борис далекий від цілковитого одужання.
— До цього можна додати, що і я дуже далека від того, аби знати про минуле Бориса все, що мені необхідно знати. Я розпочала своє лікування зовсім недавно.
— І в чому воно полягає?
— О, лише в тому, щоб дозволити йому говорити. Щодня я відбуваю з ним годину або дві. Я розпитую його, але дуже мало. Головне — здобути його довіру. Я вже знаю досить багато. І передчуваю, що це тільки початок. Але малий досі чинить мені опір, він соромиться. Якби я намагалася прискорити хід подій, якби надто наполягала, я б домоглася протилежного тому, чого хочу домогтися — він би затявся й цілком замкнувся в собі. І я вже не змогла б пробитися крізь стіну його стриманости, його сором’язливости...
Розпитування, про які вона говорила, здалися мені настільки неприпустимими, що я мало не запротестував. Але моя цікавість узяла гору:
— Чи означає це, що ви сподіваєтеся почути від хлопця зізнання в чомусь непристойному?
Тепер уже запротестувала вона.
— Непристойному? У цьому не більше непристойного, аніж дозволити лікареві обмацати своє тіло. Мені треба все знати й передусім те, що мій пацієнт найбільше намагається приховати. Я повинна підвести Бориса до цілком відвертого признання. Поки я цього не доб’юся, я не зможу вилікувати його.
— Отже, ви припускаєте, що він має в чому вам признатися? А чи ви цілком певні, пробачте мені, що не навієте йому те признання, яке вам хочеться почути?
— Про це я повинна ніколи не забувати, й саме тому я волію діяти так повільно. Мені доводилося бачити, як невправний слідчий, сам того не бажаючи, підказував дитині свідчення, всі подробиці якого він сам вигадав, і дитина, під тиском допиту, брехала з цілковитою невимушеністю, повіривши в реальність тих уявних злочинів. Моє завдання в тому й полягає, щоб домогтися відвертости й не додати до тих звірянь нічого власного. Тут потрібна надзвичайна терплячість.
— Я гадаю, що метод тут важить не більше, аніж той, хто його застосовує.
— Я б не наважилася так сказати. Запевняю вас, що після певного періоду практики можна розвинути в собі дивовижну вправність, дивовижний дар передбачення чи інтуїції, якщо хочете. А втім, буває, звичайно, й так, що ми йдемо по хибному сліду; важливо не бути впертим і вміти вчасно з нього зійти. Ось наприклад: ви знаєте, з чого починаються наші розмови? Борис спочатку розповідає мені, що йому вночі снилося.
— А як ви можете бути певні, що він не вигадує?
— Ну то й що, як вигадує? Кожна вигадка хворобливої уяви відкриває щось про стан хворого.
Вона зробила невеличку паузу, потім повела далі:
— Вигадка, хвороблива уява... Ні, йдеться зовсім не про це. Слова заводять нас в оману. Борис у моїй присутності мріє вголос. Щоранку він погоджується поринати на цілу годину в такий напівсон, де образи, які постають перед нами, вихоплюються з-під контролю нашого розуму. Вони об’єднуються й пов’язуються за законами вже не звичної логіки, а якихось непередбачених спорідненостей. Насамперед вони відповідають таємничій внутрішній потребі, саме тій, яку для мене так важливо відкрити. І ці вигадки дитини повідомляють мені значно більше, аніж міг би повідомити найтверезіший аналіз опитуваного, що перебуває в цілковитій ясності розуму. Багато речей виходять за межі раціонального розуму, і той, хто намагається збагнути життя, орієнтуючись лише на оцінки розуму, уподібнюється до того, хто намагається вхопити полум’я щипцями. Перед ним залишаються тільки обвуглені головешки, які відразу перестають горіти.
Вона знову замовкла й почала гортати мою книжку.
— Як усе-таки неглибоко проникаєте ви в людську душу! — вигукнула вона.
Потім додала, зненацька засміявшись:
— О ні, я не говорю про вас конкретно. Коли я кажу «ви», то розумію під цим «письменники-романісти». Складається враження, що більшість ваших персонажів стоять на палях; вони не мають ані підмурку, ані підґрунтя. Я щиро вірю, що більше правди можна знайти в поетів. Усе, що створене лише розумом, інтелектом, — фальшиве. Але я зараз заговорила про те, що не входить до моєї компетенції... Знаєте, що збиває мене з пуття в Борисі? Його надзвичайна чистота, яку я в ньому вгадую.
— А чому ви кажете, що вона збиває вас із пуття?
— Бо в такому разі я просто не знаю, де шукати джерело хвороби. У дев’ятьох випадках із десяти корінь такого нервового розладу знаходять у якійсь великій таємниці ганебного характеру.
— Таку таємницю, мабуть, можна знайти в кожному з нас, — сказав я, — але вона не робить нас усіх хворими, Богу дякувати.
У цю мить пані Софроницька підвелася, вона побачила, як за вікном пройшла Броня.
— Дивіться, — сказала вона, показавши мені на неї. — Онде справжній лікар Бориса. Вона шукає мене. Я мушу покинути вас. Але ми ще побачимося, чи не так?
Власне, я розумію, за що саме Софроницька дорікає роману, нічого не пропонуючи йому натомість. Але певні аргументи мистецтва, певні міркування вищого порядку вочевидь уникають її розуміння, і це приводить мене до висновку, що з доброго вченого ніколи не вийде добрий автор романів.
Я познайомив Лору з пані Софроницькою. Здається, вони знайшли спільну мову, і я з цього дуже радий. Знаючи, що вони можуть побазікати одна з одною, я не відчуваю таких докорів сумління, коли усамітнююсь. Шкода, що Бернар не знайшов тут собі жодного товариша зі своїх однолітків. Але він має готуватися до іспиту, й це забирає в нього принаймні кілька годин на день. У мене з’явилася можливість знову сісти
