Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Фальшивомонетники - Андре Жід

Фальшивомонетники - Андре Жід

Читаємо онлайн Фальшивомонетники - Андре Жід
який з нелюбови до рутини або, навіть можна сказати, прагнучи кинути виклик законам природи, навпаки відібрав найслабші особини й виростив небачено гарні квіти.

Робер, який спочатку слухав одним вухом, як людина, що не чекає нічого, крім занудної й пустої балаканини, більше не намагався уривати Венсана. Його увага приводила в захват Ліліан як знак високої оцінки її коханця.

— Ти маєш розповісти нам, — сказала йому вона, — те, що якось розповідав мені про риб та про те, як вони пристосовуються до солоности моря... Адже ти розповідав саме про це, чи не так?

— За винятком певних регіонів, — почав Венсан, — солоність морської води приблизно однакова. І морська фауна, як правило, мусить витримувати лише дуже слабкі її варіації. Але й ті регіони, про які я згадав, населені багатьма живими створіннями. Там або відбувається сильне випаровування, що зменшує відносну кількість води в стосунку до кількосте соли, або, навпаки, постійний приплив прісної води розбавляє сіль і, так би мовити, опріснює море — йдеться про зони, розташовані поблизу від впадіння великих річок або від таких потужних морських течій, як та, що її ми називаємо Ґольфстримом. У таких регіонах морські істоти, які ми називаємо стеногалінними, слабнуть і гинуть; а що, ослабнувши, вони втрачають спроможність захищатися проти істот, які ми називаємо евригалінними, то вони неминуче стають їхньою здобиччю, таким чином евригаліни живуть переважно біля впадіння в море великих потоків, де щільність води змінюється, спричиняючи агонію стеногалінів. Отже, ви зрозуміли, що стено — це ті риби, які можуть існувати лише в умовах постійної солоносте. Тоді як еври...

— Не потребують багато соли... — урвав його Робер, який приміряв кожну думку до своїх уявлень і брав із теорії лише те, що міг використати для власного вжитку.

— Більшість із них — люті хижаки, — пояснив Венсан.

— Я ж тобі казала, — що це цікавіше за будь-який роман! — у захваті вигукнула Ліліан.

Венсан, що весь змінився, залишався нечутливим до свого успіху. Він був надзвичайно поважний і вів далі тихим голосом, ніби розмовляв із самим собою:

— Найдивовижнішим відкриттям останнього часу — принаймні тим, яке найбільше мене вразило, — було відкриття органів фосфоресценції у глибоководних створінь.

— О, розкажіть нам про це, — попросила Ліліан, яка дозволила погаснути своїй сигареті й розтанути морозиву, яке їм подали.

— Вам, безперечно, відомо, що денне світло не доходить у глибини моря. Там панує непроникна темрява, і тривалий час вважалося, що в тих морських безоднях не існує життя. Але потім, за допомогою всіляких драг, із тих глибин стали витягувати чимало дивних істот. Спочатку вважалося, що вони сліпі. Яка потреба мати органи зору в тій непроглядній темряві? Звичайно ж, вони не мають очей і не можуть їх мати. Та коли стали досліджувати їх, то з величезним подивом з’ясували, що в деяких очі були; і що майже всі вони їх мали, а на додачу в них були ще й надзвичайно чутливі вусики. Навіщо ж їм очі, дивувалися дослідники, — щоб нічого ними не бачити? Ті очі були чутливими — але чутливими до чого?.. І нарешті відкрили, що кожне з цих створінь, яких спочатку вважали сліпими, викидає й випромінює перед собою і навкруг себе своє власне світло. Кожне з них світиться, сяє, промениться. Коли вночі їх витягували з безодні й витрушували на палубу корабля, ніч відступала. Її осявали рухливі, мерехтливі, різнобарвні вогники, обертові прожектори, сузір’я, розсипи самоцвітів, із сяйвом яких ніщо не могло зрівнятися, — так розповідають ті, кому пощастило бачити це чудо.

Венсан замовк. Вони довго мовчали.

— Вертаймося. Я змерзла, — несподівано сказала Ліліан.

Леді Ліліан сіла поруч із шофером, щоб трохи захиститися від холоду лобовим склом. У глибині відкритого автомобіля двоє чоловіків розмовляли між собою. Протягом майже всієї вечері Робер зберігав мовчанку, слухаючи Венсана, але тепер настала його черга.

— Такі риби, як ми, старий, агонізують у стоячій воді, — сказав він спочатку, ляснувши свого друга по плечу.

Він дозволяв собі, у своїх взаєминах із Венсаном, певну фамільярність, але фамільярносте з боку Венсана терпіти не став би. Та, зрештою, Венсан і не був до цього схильний.

— Ваше красномовство, щоб ви знали, справило на мене велике враження. Який чудовий був би з вас лектор! Слово честі, ви повинні покинути медицину. Я справді не можу уявити собі, як ви виписуєте проносне і доглядаєте хворих. Ви гідні того, щоб очолити кафедру порівняльної біології або щось таке в цьому дусі, повірте мені...

— Я вже думав про це, — сказав Венсан.

— Ліліан повинна влаштувати вам таку кафедру, зацікавивши вашими дослідженнями свого друга, принца Монако, який на цьому знається... Я повинен поговорити з нею.

— Вона мені вже про це казала.

— У такому разі, я не маю змоги зробити вам послугу, — сказав він, удаючи роздратування. — А я ж саме збирався просити про послугу вас.

— Що ж тоді моя черга бути для вас корисним. Ви, певно, думаєте, що я маю коротку пам’ять?

— Як? Ви досі думаєте про ті п’ять тисяч франків? Але ж ви мені їх повернули, друже! Ви більш нічого мені не винні, хіба що трохи дружби. — Він сказав це майже ніжним тоном, поклавши руку на лікоть Венсана. — Саме до цього почуття дружби я й хочу звернутися.

— Я слухаю, — сказав Венсан.

Але Пасаван раптом вигукнув, перекинувши своє нетерпіння на Венсана:

— Як ви квапитеся! Ми тут, у Парижі, маємо з вами досить часу, я сподіваюся.

Пасаван мав особливу здатність переключити на іншого свій власний настрій і те, від чого йому хотілося б відректися. Потім, здавалося, змінив тему, як роблять ті ловці форелі, які, боячись сполохати здобич, закидають волосінь дуже далеко, після чого непомітно її підводять.

— До речі, дякую вам, що прислали до мене брата. Я боявся, ви про це забудете.

Венсан зробив невиразний жест. Робер провадив:

— Чи бачили ви його потім? Тоді дивно, чому ви досі не запитали мене про наслідки тієї розмови. Схоже, вам до цього байдуже. Ви абсолютно не цікавитеся своїм братом. Що думає Олів’є, що він відчуває, ким він є і ким би хотів бути — вас аніскілечки не турбує...

— Ви мені докоряєте?

— Та ні, чорт забирай. Я просто не розумію вашої апатії і вважаю її неприпустимою. Коли

Відгуки про книгу Фальшивомонетники - Андре Жід (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: