Фортеця для серця - Олена Печорна

— Тьху на тебе!

— Ну-ну, хто з нас обпльований? Дівчата, па-па! І тобі, Петрику, солодких снів!

Хлопець посунув назад, вертаючись додому й на ходу прощаючись із компанією. Востаннє зиркнувши на світло у вікні, сам себе втішив:

— Солодких! Аби ти не наснилася!

І побрів, чуючи сміх за спиною.

— Любо, вас можна провести до світлиці дівочої? — одним духом випалив Мишко, отой колишній товстун-бичок, який нині міг скрутити в ріг навіть дорослого дядька.

Хлопчина нітився з Любою лишатися сам на сам. Відверто кажучи, остерігався, бо дівчата — незрозумілі створіння. Ану, здогадайся, про яку ведмедицю верзуть! Та біда: якщо кавалером бути він не вельми хотів, то другом бути вмів. А чого заради дружби не зробиш? Отож. Навіть Любу до обійстя провести можна: мо’, і не з’їсть?

Любочка, до речі, те самісіньке обмірковувала, пильніше придивляючись до Мишка. Точно. Удень у телепередачі повідомили про вибухи на сонці. От тобі й наслідки! Будь ласка! Перегрівся чи просто зле стало? Він же ніколи її особою не цікавився? Мамочко, а що, як? Що ж робити? А про що говорити? Як поводитися? Лелечко! Оце вона осоромиться. Хлопець іде проводжати вперше в житті! Натомість дівча скептично хмикає й милостиво сповіщає засудженого:

— І де ти, Мишку, таких слів понависмикував? Га? Світлиця! Провести! Нам же по дорозі з тобою, куди ж я втечу?

Юнак приречено кивнув, хоч в уяві натхненно малював усі можливі варіанти втечі. Якби ж то! Микола он руку вдячно потиснув. Ех, друзяко!

— Бувайте!

— До завтра.

І лишилися наодинці. З гірляндами зірок над головою та озерами під ногами. У тиші. Тільки серця — бух-бух. Мов показилися. Микола відчув, як дрібно затремтіли руки, мов у гарячці. Еге, коли один-однісінький раз у житті хворів на грип, так само думки плуталися. Нічого в голову не лізе. Але ж не мовчати йому, як ідіотові.

— Ти… Тобі не холодно?

Леся не знала, що відповісти. Холодно? Вона чомусь не відчуває холоду. І тепла також. Їй просто ніяково й хочеться стрімголов бігти додому.

— Не знаю.

Юнак швидким рухом зняв із себе куртку й накинув на тоненькі плечі, а Леся одразу ж пірнула в чужий одяг мало не з головою.

— Яка ж ти маленька!..

— Це ти завеликий виріс, — і язика прикусила.

Оце вже нахапалася від Віки. Це їй, подружці дорогенькій, дякувати треба. Якби не вона! Нехай лише завтра на очі потрапить!

Микола винувато всміхався. Та хіба його зріст — така вже й проблема? Зате її на руках зможе до самої хвіртки донести. І не кліпне оком навіть. Туди-сюди носитиме… До ранку.

— Обережно, тут вода, — і підхопив легесеньку, як пір’їнку.

А може, вона з вітру? Невагома. А серце як калатає! Точно почує. Тут і глухий почує.

— Навіщо ти, Миколко? Не розтану, не з цукру!

— А як скуштую?

Маленькі кулачки впираються в груди й таки відчувають, як вистрибує під долонями юначе серце. Що з ним коїться?

— Ану, відпусти негайно.

— Не можу.

— Це ще чому?

— Бо вода скрізь. Ноги намочиш. Тут кілька кроків лишилося. Я швидко.

Він справді йде швидко, широкими чоловічими кроками. Лесі лишається тільки рахувати ті кроки. Це ж треба, її ще ніколи не носили на руках, і вона завжди рахувала свої кроки, а тепер рахує його… А ось і хвіртка. Рятівна думка: «Нарешті!» Її опускають додолу обережно, немов крихкий кришталь.

— Ну от!.. Ти і вдома… суха.

— А в тебе у черевиках вода хлюпає.

Юнак широкою долонею махає, немов хлопчисько.

— Пусте! А ти завтра прийдеш до клубу?

— Не знаю.

Вона відверта, бо справді боїться думки, що й завтра її понесуть на руках. А юнакові того хочеться понад усе, він ладен віддати за калюжі під Лесиними ногами півсвіту з усіма його Венеціями разом.

— Лесю…

— Що?

— Ти мені подобаєшся.

Тиша. Вона така тягуча і в’язка, як павутиння. У тиші легко застрягти. Обом. Рятує вітер. Він із розгону розчиняє хвіртку — і дерево голосно скрипить. Чути запах мокрої трави й квітів за спинами.

— Я піду…

Юнак дивиться вслід, готовий заприсягтися, що це її сліди пахнуть травою й квітами… Квітами…

Він біжить щодуху додому, сідає на мотоцикл і мчить у районний центр. Довго їздить містом, аж поки коло вокзалу таки помічає вивіску «Квіти цілодобово». Встигає подумати, що це ніби в аптеці, і купує всі троянди, які є. Молодий продавець дивується сумі, що її лишає нічний покупець: мовляв, тут вистачить на весь запас квітів, але крутий мотоцикл устигає зникнути в плетиві вулиць.

Мокрий сад дивується ароматові. Старі яблуні трусять гілками: мовляв, скільки живуть, чи ростуть, а такого ще не бачили. Через досить високий паркан спершу падають квіти. Їх багато. Потім зістрибує юнак і викладає троянди навпроти одного-єдиного вікна.

Останнє, про що встиг подумати Микола, коли засинав: «Вона неодмінно подивиться вранці у вікно. Вона любить дивитись у вікна…»

* * *

Корови несли на рогах ранок, розхитуючи його, немов у люльці немовля. Чи життя? Воно має на селі свої ритуали, а вигін череди на пашу — то справжнісінька ранкова магія. Повітря насичене свіжістю, отією нічною, таємничою, але в ньому вже починають рухатися тисячі живих істот. Кукурікають півні, ґелґочуть гуси, нявчать коти, бряжчать відра, ллється вода, їдять поросята. Господарі зранку мають десятки звичних клопотів, що їх не можна облишити навіть у свята. Бо хіба облишиш життя?

От і нині корови зрання поважно виходять із дворищ, припадають до трави вздовж вулиці й пахнуть хлівом, снами й молоком, що його тільки-но віддали. Поруч іде господар або господиня, занурені в думки про плани на оцей довжелезний день, за який треба встигнути зробити стільки справ, що жодному можновладцеві й не снилося. А справи ті роблять руки.

— Сусідко, як там ваша морква?

— Та пересівала.

— То що, не зійшла?

— Оце після дощу нова вже як щіточка, а перед тим сухо було, тому й загибла.

— А в мене ні! І огірки, і бурячки. Учора стільки сапала, що сьогодні спина не розгинається. А чоловік каже, що так навіть краще.

— Чого краще?

— Бо не дістану до пики. Напилося вчора, корову не загнало. Добре, що Ласуня — розумна тварина. Не то, що він, лобуряка. Нікуди, бідолашна, не пішла. Чекала