Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Добре жінко. Молитви я прочитаю, але до кладовища я його не донесу, — відповів він, бачачи її розпач.
— Що ж робити тоді? — заплакала Шафіге. — Я з дітьми теж не здужаю, а везти його не велить наш закон.
— Поклади його на ноші, а ноші на тачку. Аллах простить відступ від закону, якщо створимо ми над ним обряд федіє, що розгрішає всі гріхи правовірного. Але за це ти мусиш мені сплатити по двісті мідних акче за кожен рік життя Нур'ялі, відкинувши його дитинство.
«Пo двісті мідних акче». Де відшукати хоч нещасне мідне пара на руїнах?! Але залишити Нур'ялі без розгрішення не можна.
— Святий отче, — впала до ніг його Шафіге. — Змилосердься! У мене немає нічого, але я можу тобі відробити. Візьми мене до себе у невільниці, але не залишай мерця без розгрішення.
Муедзин ховає очі під жовті повіки. Він і сам не знає, де схилити свою безпорадну голову. Та про око довго крехкaє старий, довго жує беззубими щелепами. Потім витягає подертий коран і примушує її присягтися, що продає вона себе йому в рабство за борг. І, «ставши у серця мерця», править над ним обряд федіє і читає похоронні молитви. Потім допомагає покласти Нур'ялі на тачку разом із ношами, вкриває його пурпуровим жалобним покривалом з вигаптуваними на ньому віршами з корана.
Сонце схиляється на захід. Прохолодою віє від моря, золотого й темно-бузкового. Багряне світло палає на скелях, вкриває землю росою. Нічні квіти жадібно п'ють її буйні краплі, і, позолочений останнім сонячним промінням, лягає Нур'ялі у рідну кам'янисту землю, обвіяний ароматами вечора і оплаканий рідною сестрою.
— Відпочинь. Ти втомився, мій любий, — шепоче Шафіге і завалює його могилу землею. Надсаджуючись, підіймає Шафіге мізер-таш, могильний камінь, і встановлює йому в головах, щоб нічия нога не ступила на місце останнього відпочинку Нур'ялі. Густішають присмерки. На тлі ясного заходу стоїть Шафіге, наче вирізьблена з чорного мармуру. Вітер ледве торкається її фередже, доносить пахощі підв'яленого на лозах винограду. Десь, несміливо випробовуючи голос, задзюрчала перша цикада. Буйною краплею заблимала на сході зоря…
Шуміло море. Ішли до землі рівні плоскі хвилі і падали в затоці на жорству, скипаючи піною. Щось біле гойдалося у їх борознах. Це море віддавало Горпинене тіло сонячній південній землі, де знайшла вона недовге щастя і заплатила за нього останнім скарбом — життям.
Почому ківш лиха
Доліва-Ясенський не зразу викрив себе. Поїхав Горленко, поїхав возний, ввівши орендаря у посідання Хутірцями і суворо наказавши посполитим «оказувати пану посесору вшеляке послушенство», а він все ходив по своїх нових володіннях і нібито націлювався, з якого боку узятися до діла.
Ходили посполиті на панщину, мочили коноплі, молотили, возили з лісу дрова. Баби тіпали льон, сікли капусту в довгих ночовках з березових колод, старалися, а посесор тільки пройде повз них, жуючи губами, і зиркне на них пронизливим поглядом.
— Хоч би нагримав, — легше було б, бо душу висвердлить, наче свердлом, — скаржилися вони ввечері.
— А ви дивіться йому просто в вічі, - порадив Томаш, обскрібаючи трісочкою грязюку з постолів. — Поки що можна з ним жити: відробив та й годі. А би не вигадав гіршого.
Якось раннім ранком, коли ще горіли зорі в небі і по дворах співали треті півні, пішов селом пан Боніфаціуш, економ Доліви-Ясенського.
— Виходь хлопе! — стукав він пужалном у віконницю. — Збирайся з підводою будувати міст.
— Який міст? — висувалася скуйовджена голова. — Та у нас і річки немає.
— Не тут, а в маєтку пана Ясенського. Бери харчів на тиждень та вівса для коней.
— Та як же то, пане? Ми вже своє відробили: і в підводах були, і землю виорали, і на коноплі ходили, і чинш сплатили весь.
— Що-о?! Пан відає, що наказує. Швидше, бо батогами почастую.
І рушив до сусідньої хати під люте гавкання й гарчання селянських собак.
Лаючись і відпльовуючись, ладилися селяни в дорогу. Запрягали вози, насипали торби вівса, накладали клунки хліба і сала, солі й крупи.
— А'мо, краще не їздити? Скорись йому раз — він завжди вимагатиме «за звичаєм», — почухав Томаш потилицю і запитливо зиркнув на — сусіду, що мастив дьогтем колеса.
— А чорт його зна! Тра з людьми побалакати. Як усі — так і ми, щоб батогів не покуштувати.
— Оце вірно. А нумо підемо до дядьків.
Обоє кинули напівзапряжені вози і вийшли на вулицю, але не судилося їм порадитися з поспільством. Кілька підпанків з маєтку Доліви-Ясенського вигонили з воріт запізнілих і красномовно підганяли їх батогами. Сусіди перезирнулися і, мовчки сплюнувши, кинулися запрягати.
Будували міст на одній з приток Бугу. Річка була вузька, неглибока, але бурхлива, як усі річки, народжені в Карпатських горах.
Осінь змережила землю мазками вохри, бакану й кадмію. На городах стирчало руде бадилля і безголові соняшники, валялися сіро-зелені мушлі капустяного листя та жовті перестиглі огірки «на насіння».
— Життя наше кляте, — зітхав Томаш, стоячи по пояс у воді і обкладаючи, палі камінням.
Щоб не заклякнути у льодовій воді, посполиті натягли поверх одягу просмолені лантухи і підв'язали їх під пахвами. Від цього рухи їх ставали забарними і незграбними, і робітники де-не-де чіплялися за перекинутий через річку канат, щоб не послизнутися.
— Добре йому наказувати: приїде, щуряча морда, подивиться та знов додому, до гарячої їжі та груби. А ти тут клякни.
— Ану, дядьки! Не базікайте, бо розмовами не зогрієшся, — підбадьорював Томаш. — Відробимо — та й додому. Іншим разом не….
І не договорив: старий дід, що працював поруч, раптом шубовснув у воду. Ніхто не помітив, що на дні за камінням була глибока яма. Лантух вмить наповнився водою. Дід борсався в ньому і пускав бульбашки. Хтось вхопив його за комір і потягнув нагору, але старий вже знепритомнів. Його витягли на берег і здерли з нього лантух.
— Неси до землянки! Там відкачаємо, — кричав Томаш, ляскаючи зубами.
У землянці старого роздягли. Скинув і Томаш мокрий одяг і кинувся до груби.
А в той час до мосту наблизився Доліва-Ясенський. Щурячі очі його вмить помітили, що на роботі бракує посполитих.
— Пане Боніфаціуш, де ваші хлопи? Он як пан стежить за ними, — жовчно прорипів він. — Невже пан не розуміє, що мені від цього збиток? Пан відповість мені за
