Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

— Ну що, голубе, — єхидно зарипів він, — зрозумів ти, що краще мовчати, ніж дурно молоти язиком? А якщо ти цього і досі не розумієш так я тебе не підганяю. Може, подумаєш ще з тиждень? Місця в коморі вистачить, якщо ти такий нетямущий.

Томаш безсило звів на нього запалені очі.

— Зрозумів, пане. Тут ваша, панська воля.

І знов зайшовся надсадним болісним кашлем. Доліва-Ясенський задоволено потирав руки і заговорив лише тоді, коли Томаш віддихнув.

— Ну, такі пам'ятай, голубе, що казав вам пан возний: «Оказуйте пану посесору вшеляке послушенство і виконуйте усе, що він вимагатиме». Це ваше хлопське діло, а моє панське діло — знаходити для вас роботу і використовувати вас, як і де буде потреба і до чого ви найздібніші.

Томаш мовчки стояв перед Долівою і важко хрипів застудженими грудьми.

— А в тобі, голубе, я помічаю велику здібність молоти що треба і чого не треба. Отже, залишишся ти в мене на фільварку молоти пшеницю і жито. Знайдуться для тебе і жорна. Це значно краще, ніж дурно плескати язиком. А коли змелеш ти мені п'ятдесят лантухів збіжжя — знайдемо для тебе ще іншу роботу. А тепер іди та дякуй мені за милость, бо інший пан наказав би забити тебе на стайні батогами або скарати на горло на перших воротах, а я завжди дію по-божому, по-християнському, милостиво та лагідно, як заповідав нам пан Єзус і святі отці, хоч ти є єретик і схизматик.

Томаш ледве тримався на ногах. Слова посесора долинали до нього наче крізь воду або крізь туман. Палала голова, тремтіли ноги, в грудях клекотіло… Два дні не їв він нічого, крім скибки хліба, яку відшукав лише вpaнцi. Сторож зміняв сторожа, і Домаха ані вдень, ані вночі не мала змоги кинути йому чогось їстівного.

Коли посесор зник у кімнатах, а сторожі повели Томаша геть, Домаха вискочила з челядні і замахала руками.

— Сюди! Сюди! Ведіть його швидше обідати.

В челядні було жарко і чадно. Домаха посадила Томаша, насипала повну миску гарячого кулешу, але руки відмовлялися йому служити. Вони так попухли, наче хтось понадимав їх. Домаха принесла миску теплої води, почала їх розтирати, раз у раз метушливо хапаючись за ложку, щоб нагодувати Томаша, як маленьку дитину. Але Томаш майже нічого не їв. Від печі пашіло теплом, гаряча їжа враз зігріла шлунок, і кров кинулася Томашеві в голову. Він весь палав, а до горла підступила блювота. Посоловілий, сидів він на лаві, важко притулившись до стіни. Під стелею дзижчали мухи, навколо миготіли незнайомі обличчя, щось говорили, сперечалися, реготали. Чад і тютюновий дим перехоплювали йому дух. Кашель раз ураз роздирав горло й легені. В скронях стукало, вогняні кола стояли в очах, на вустах запікалися червоні шкарубинки.

— Лягайте, дядьку. Сьогодні неділя, відпочиньте, — метушилася Домаха, стелячи йому за піччю.

Томаш ліг, не роззувшись, і враз важка дрімота охопила його. Червоний туман густішав в очах, уривки думок летіли безладно, легко і швидко, як хмари навпроти місяця. І єдиною нерухомою крапкою стояло перед ним обличчя Доліви-Ясенського з щурячими очима і єхидною посмішкою на сіро-жовтих устах. Він випускав на Томаша мисливського сокола. Cокiл сідав Томашеві на груди, довбав їх гачкуватим дзьобом і шматував пазуристими лапами.

— Дядьку! Дядьку! Вставайте вечеряти! — смикала Томаша Домаха. — Ой, подивіться, люди добрі, він непритомний, — злякано відсахнулася вона, коли Томаш глянув на неї запаленим поглядом і щось замарив швидко й безладно.

Тиждень був Томаш між життям і смертю. У грудях так палало, так клекотіло і хрипіло, наче хтось грав у них на хрипких, зіпсованих сопілках. Домаха розтирала його горілкою, напувала гарячим молоком і малиною, коваль-циган пускав йому кров, а Томашиха, що прибігла, з Хутірців, почувши про хворобу свого чоловіка, плакала вад ним або запалювала лампади перед почорнілими ликами святих і щось шепотіла їм благально, жагуче й несамовито.

На восьму ніч жар раптом спав. Томаш спітнів і заснув. Почалося повільне одужання. Годинами лежав він нерухомо на спині і дивився на тарганів та мух, що шаруділи по стінах. Слухав поквапливе гоготіння вогню у печі, милувався, як танцюють і стрибають його жовтогарячі стрічки. Пригадував свою хату, господарство. Душею він одірвався від них і поринув десь у зелену, принадну далечінь, у безкраю зелену пустиню Дикого Поля. Бачачи, що він одужує, Томашиха пішла у Хутірці, а за день знов прийшла до Доліви-Ясенського благати, щоб він відпустив Томаша додому.

Дві години простояла вона біля ганку на морозі, тремтячи від страху і холоду, поки пан наказав пустити її до себе. В передпокою Томашиха боязко зупинилася біля дверей, оббитих повстю і сап'яном, і низько вклонилася посесорові.

— Що тобі, бабо? Звідки ти? — прорипів Доліва, жуючи губами…

— 3милосердьтеся, паночку, — схлипнула вона і знов вклонилася посесорові. — Відпустіть чоловіка додому. Він все'дно хворий і нездужає ро6ити. А я вже вам, паночку, що зможу… І полоти, і жати готова, тільки змилуйтеся.

— Не можна, — сухо урвав Доліва, підібгавши губи — Це пан бог карає його хворобою за непослушенство. А за те, що молов він різні дурниці, хай меле мені жито на жорнах.

— Ой, змилосердьтеся, пане, — впала баба навколішки, — я ж сама з господарством не, впораюся. Діток у нас нема… Ось вам, паночку, полотна принесла. Сама ткала… І курчаток, і яєчок, всього принесу… Згляньтеся на горе моє… Не розлучайте жінку з чоловіком.

І тремтячими руками розв'язала клунок з трьома сувоями полотна і килимком власної роботи. Доліва пильно обмацав поглядом сувої і одразу побачив, що вони напрочуд гарні.

— Поклади на ту скриню, — наказав він, подумавши, — та піди до економки панни Констанції. Ти теж залишишся тут. Ткатимеш, поки твій чоловік молотиме. Боронь пан бог, щоб я розлучав чоловіка із жінкою, це буде не по-християнському, бо кого бог з'єднав, людина хай не розлучає. Ось і житимете тут укупі.

Баба з несподіванки розгубилася. Це було зовсім не те, чого вона сподівалася.

— Ой паночку ж!.. Та як же воно?.. Там хата ж наша, вівці, корова. Як же воно без хазяйського ока?.. Та я і вдома ткатиму панові, скільки накажете. І жито перемелемо на вітряку… Змилосердьтеся, паночку.

— Я наказав, — рипуче урвав її Ясенський. — А за твою худобу я сам подбаю. Іди!

Баба заридала, впала у ноги посесорові, хапала його м'які хутряні чобітки, але Доліва ляснув у долоні, і Стасик без довгих розмов ви штовхнув її за двері.

Хоч як ридала, хоч як билася лобом об землю Томашиха — довелося їй