Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Він хитався. Ноги йому підламувалися, серце калатало в грудях, кров важко стукала в скронях. Але ішов він навпростець, продирався крізь хащі та грубий переплутаний бур'ян стрімкими, вузенькими стежками понад прірвами, пильно вдивляючись в темряву, щоб не розминутися з нею, і в думках підраховував, чи вистачить часу повернутися і не спізнитися до відходу байдаків.
На другій милі стежка роздвоювалася: одна стрімко побігла вгору, друга шмигнула вниз, до моря.
«На горі — осип. Вночі там загинеш», — подумав Панас, згадавши, як вони ходили до Горпини в Чабан-Таш. І, хапаючись за кущі і за скелі, почав спускатися. Стежка і скелі були вогкі і слизькі від бризок прибою, але йти стало значно легше. Раптом важкий трупний сморід вдарив йому в обличчя. Безгучною тінню промайнув у темряві шакал, полохливо підібгавши зад. Панас зробив ще кілька кроків і побачив, що на стежці лежить мертва людина, від якої врозтіч кинулося ще кілька шакалів. Він наблизився до мерця, і раптом жах стиснув йому серце. Людина лежала обличчям додолу, вкрита подертою на шматки, але до болю знайомою картатою шаллю — шаллю Олени.
Так, це була Олена, яка минулої ночі поспішала до Каффи з надією, що за годину до світанку вдереться до Каффи ватага Каракаша і вирве стратенців з рук султанських катів. Повертаючись від Кара-Дагу, вона заплуталася в численних стежках і, потрапивши на великий осип, впала з урвища разом з потоком каміння і тут знайшла свій кінець. Рука її ще стискала здобутий розвідником ключ від міської брами, яку вона мусила відчинити визволителям із Кара-Дагу.
Нерухомий стояв над нею Панас. Все хиталося, все мерехтіло йому в очах. Ноги підкосилися, і впав він на гpaвій поруч Олени, підкошений горем і так лежав нерухомий. Шакали потроху посмілішали і почали підбиратися ближче… Один навіть наважився і смикнув Оленину ногу. Панас отямився. Треба негайно поховати Олену… Але де, як? Пальці його безсило вп'ялися в кам'янисту землю, нема в нього ані лопати, ані ножа.
В море! В бездонне Чорне море, де вже поховано стільки козаків, щоб не наругалися над мертвими братами їхні вороги. Зібравши останні сили, важко підвівся Панас, рвучко підняв Олену і, хитаючись, рушив до хвиль. Спочатку вода була йому по коліна, потім — по груди і раптом зникла з-під ніг. Він випустив Олену. Вона відразу каменем пішла на дно, а Панас кілька разів махнув руками, але останні сили залишили його. На мить Панасова голова ще раз виринула з води і зникла навіки.
Хвилі йшли до землі широкими рівними бганками, скипали на валунах бугристою піною, рокотали повільно й суворо, наче розповідали землі про суворого й чесного козака Панаса і про його вірну дружину, його сміливу й розумну козачку Олену-Ельмас.
В передмісті вже з'явилися перші запорожці.
— Збирайтеся, збирайтеся додому, панове! — вигукували вони, бадьорі й веселі, розпалені боєм і перемогою.
Євреї і караїми з жахом ховалися і тікали від них, а вільновідпущені кинулися до козаків з привітаннями, запитаннями і радісними вигуками. Йшли вони, оточені юрбою, одразу відповідаючи всім. Люди запрошували їх до хат, виносили хліб-сіль, чарки вина і частування.
— Поспішай, панове, — приказували козаки. — Згодом про все поговоримо. Батько наш наказав опівдні вирушати.
Знялася весела метушня. Огрядні літні люди бігали, як хлопчики, збираючи речі, зв'язуючи клунки, забиваючи діжки вина і сала, меду або олії. За безцінь віддавали хати і садиби, виноградники і худобу, раді зібрати хоч жменьку грошей на перший час. І навіть не лаяли і не кляли жадібних і нахабних покупців, що враз набігали на корисну здобич, як гайвороння на мертву коняку.
А на роздоріжжі чинбар Кажан накинувся на свого небожа Василя, що вже тягнув до порту важкі чували різного майна.
— Куди, ледащо! — верещав він, вчепившись, Василеві в комір. — Бачили ви такого йолопа?! Я тебе з неволі викупив, дав грошей на реван, майстром тебе зробив. Вертай до хати, дурню! Нікуди не пущу!
— Не лайтесь, вуйку, — спокійно відрізав Василь, на мить спустивши свій вантаж на землю. — Все'дно не послухаю. Сидіть в своїй бусурманщині, коли совість забули, а я хоч пішки, та додому піду.
— За панщиною, дурню, скучив? Чи то гадаєш з тутешнім реваном до Львівського цеху потрапити? Дзуськи! Подохнеш під тином без роботи в «партачах».
— Не ваш клопіт! Якщо вам краще на чужині, залишайтеся, а я за гроші та реван батьківщини не продаю, — палко відрубав хлопець і знов накинув свої торби на плече.
— Не пущу! — люто верещав старий. — Он скільки в Каффі нажив. То й сиди на своєму.
— Ах, ти, юдо проклятий, — спалахнув завжди стриманий парубок. — На! Бери! Наживайся! Торгуй совістю і рідною землею. Голий і босий піду, коли так, — вигукнув він лунко і з люттю шпурнув старому під ноги своє майно.
— Вірно. Так і треба! — дружно підхопило кілька голосів. — Вам, багатирям, гроші та різний мотлох — над усе. Збираймось, панове. Хутко! Бачте: вже розвидняється. Поснідаємо — та в путь!
На вулиці рипіли вози, вантажені клунками, якимись діжками, скринями, жбанами молока, дітлашнею та жмутами смушків, загорнутими килимками. Баби то сідали навози, то знов мчали до яту по якийсь забутий глечик чи то свитинку. Дехто навіть собаку взяв, щоб не служив вірний пес бусурманам.
Жевріють рожевим хмаринки на сході. Дме ароматом гірких трав, горіховим листям та стиглим виноградом.
Де-не-де женуть у бік порту зв'язаних бранців і отари овець. Діти і старі з зойками біжать за полоненими, ридають, посипають голови попелом, видирають волосся, проклинають козаків або благають милосердя.
А море радісно й ніжно блакитніє крізь світанкову імлу, посипане дрібними порошинками іскор, пахтить йодистою свіжістю води і жене до берегів ласкаві теплі хвильки, що скипають на жорстві кучерявою піною. Сади і виноградники в росі пряно пахнуть стиглими плодами, наче випили вони весь жар, все сонце довгого літа, а прибита на дорозі курява оксамитово пестить босі ноги.
В порту бучно і людно, як у дні вивозу ясиру з невільницького ринку. Але тепер, замість венеціанських галер та александрійських каравел, стоять вздовж берега козацькі байдаки, сандали, томбази і шхуни, готові з першого наказу підняти якopi. Вчорашні хазяї кораблів вантажать їх барилами прісної води, фруктами і овочами, бринзою, винами, жбанами молока, качками і курми і ще теплими тушами баранів, що тут же ріжуть і білують козацькі кухарі.
Вантажу стільки, що
