Біле Ікло - Джек Лондон

— Чуєте, містере Гаде? Я беру вашого собаку й даю вам за нього півтораста доларів.

Він дістав гаманця й відлічив гроші. Красень Сміт, не доторкнувшись до них, заклав руки за спину.

— Я не продаю, — сказав він.

— Ні, продаєте! — запевнив його Скотт. — Продаєте, бо я купую. Ось вам гроші. Собака мій.

Красень Сміт, так само тримаючи руки за спиною, трохи позадкував.

Скотт ступнув до нього й замахнувся рукою. Красень Сміт пригнувся, сподіваючись удару.

— Я маю на нього право, — запротестував він.

— Ви втратили на нього право, — відрубав Скотт. — Берете гроші чи мені знову вас ударити?

— Гаразд, — враз перелякавшись, погодився Красень Сміт. — Я беру гроші, але я протестую, — додав він. — Цей собака — цілий скарб, і я не дозволю себе грабувати. Кожна людина має свої права.

— Авжеж, — відказав Скотт, даючи йому гроші, — кожна людина має свої права. Але ви не людина, ви — гадина.

— Почекайте-но, ось лишень я повернуся до Доусона, — погрозився Красень Сміт. — Там я знайду на вас закон.

— Тільки рота роззявите в Доусоні, я зараз же вижену вас із міста! Зрозуміли?

Красень Сміт щось пробубонів.

— Зрозуміли? — гримнув розлючено Скотт.

— Так, — буркнув Красень Сміт, відступаючи.

— Що — так?

— Так, сер, — прогарчав Красень Сміт.

— Стережіться, бо вкусить! — вигукнув хтось із юрби, і на слова ці відповіли реготом.

Скотт, відвернувшись від нього, став помагати погоничеві, що порався коло Білого Ікла.

Глядачі розходились, але де-не-де ще стояли купками, поглядали на прибульців і розмовляли. Тім Кінен підійшов до одного гурту.

— Що воно за один? — спитав він.

— Відон Скотт, — хтось відповів.

— А що він за птиця, цей бісів Відон Скотт?

— Та гірничий інженер. Він тут свій у начальства. Коли не хочеш мати клопоту, раджу триматись якнайдалі від нього. Він запанібрата з усіма урядами тутешніми. Сам уповноважений по золотих копальнях — перший йому приятель.

— Я так і гадав, що він якесь цабе, — зауважив картяр. — Тим-то я й не зачепив його.

— Справа з ним безнадійна, — визнав Відон Скотт.

Він сидів на порозі своєї хатини й дивився на погонича. Той так само безнадійно знизав плечима. Обоє вони глянули на Білого Ікла, що, наїжившись і люто погарикуючи, напинав свого ланцюга й кидався на запряжних собак. Собаки вже дістали від Мета серйозну науку, підсилену ще дрючком, і зрозуміли, що Білому Іклу треба дати спокій. Лежачи віддалік, вони вдавали, наче зовсім його не помічають.

— Він вовк, і годі його приручити, — промовив Відон Скотт.

— Та хто зна, — озвався Метт. — А може, в ньому чимало й від собаки? Одначе є одна річ, і то цілком безперечна…

Погонич примовк і довірчо кивнув головою в бік Лосячої гори.

— Ну, то кажіть же, що воно за річ! — гостро сказав Скотт, марно прочекавши хвилину. — Викладайте, що там.

Метт тицьнув великим пальцем через плече на Білого Ікла.

— Вовк він чи ні, це байдуже, але колись він був приручений.

— Та ні!

— А я вам кажу, що так. Він ходив у запрягу. Ось придивіться-но. Хіба не бачите, що в нього на грудях слід від ременя?

— Ваша правда, Метте. Перед тим, як трапити до Смітових рук, він ходив у запрягу.

— І немає жодної причини, чого б він знов у ньому не походив.

— А чом би й ні? — розохотився Скотт, але зараз же розчаровано похитав головою: — Ось уже два тижні він у нас, а став, здається, ще дикіший.

— Ану спробуймо, — сказав Метт, — спустімо його ненадовго.

Відон Скотт глянув на нього недовірливо.

— Так, я знаю, — казав далі Метт, — ви пробували, але ж ви були без дрючка.

— Тоді ви спробуйте.

Узявши дрючка, погонич підійшов до прив'язаного на ланцюгу Білого Ікла. Собака стежив за дрючком, як лев у клітці за батогом приборкувача.

— Бачте, як на дрючка він видивився, — сказав Метт. — Це добра прикмета! Він не дурень, і поки я з дрючком, мене він не зачепить. Він не зовсім скажений, повірте мені!

Коли рука погонича зупинилась близько біля шиї Білого Ікла, він наїжився, загарчав і припав до землі. Не спускаючи з ока цієї руки, він разом нашорошився й проти дрючка, що був у другій руці. Метт відстебнув ланцюга від нашийника й хутко відійшов назад.

Біле Ікло не зразу навіть зрозумів, що він вільний. Чимало місяців минуло відтоді, як він потрапив до рук Красеня Сміта, і за весь цей час він і хвилини не був на волі, опріч тих випадків, коли його відв'язували, щоб він бився. Після бою його зараз же знову припинали на ланцюга.

Він не знав, що йому робити з цією волею. Може, боги вигадали ще якусь диявольську витівку? Він повільно й обережно ступив кілька кроків, готовий щохвилі відповісти на напад. Ніколи ще з ним такого не бувало — він не знав, що діяти. Завбачливо одійшов трохи далі від двох богів, що за ним стежили, і зупинився на розі хатини. Ні, все гаразд. Зовсім ошелешений, він повернув назад, став за кілька кроків від людей і втупив у них пильний погляд.