Після кави - Абдул Рашид Махмуді
Але його гнів досягнув апогею, коли Хенідак повернувся із посолодженою кавою. Як він міг це зробити, якщо знав, що Салем п’є каву без цукру? Прокляття посипалися на голову Хенідака, цього разу поширюючись на його матір та її честь.
Побачивши цей скандал, Мідхат переконався, що немає ніякої можливості заспокоїти Салема, тож завмер, понуривши голову, як засуджений, чекаючи, коли меч впаде йому на шию. Потім дядько заспокоївся, зробивши ковток третьої кави та водночас затягнувшись кальяном. На його обличчі промайнули ознаки задоволення. Нарешті він помітив присутність хлопчика. Чи він навмисне ігнорував його, щоб тішитись катуванням? Салем попросив його спуститися.
— Ти не повернешся в село, — сказав він. — Ти поїдеш в Абу Кабір.
Мідхат відчув, як його серце забилося. З’явилася надія? Може, Салем кидає йому рятувальний круг? А я здавався! У Салема був інший план! Дякую, Боже! Він каже повертатися в Абу Кабір, щоб там закінчити середню освіту. Мідхат розплакався, почувши, що Салем подбає про витрати до кінця його університетської освіти. Хлопець нахилився над рукою Салема, аби поцілувати її й помолитися за його довге життя. У серці тирана ще було місце для милосердя.
Це було рішення, з яким усі погодились під час зібрання для перемовин, що відбулося напередодні ввечері в домі Петроса. Батько Маріки швидко дійшов висновку, що чоловік прагне зберегти дружину, але що він не зрушить ні на дюйм, якщо справа дійде до від’їзду Мідхата. На мить запанувала тиша, протягом якої здавалося, що виходу з кризи не буде, доки Доріс не заговорила й не звернулася до Салема.
— Гаразд. Мідхат поїде, як забажаєш, але ти подбаєш про його витрати, поки він не закінчить університет.
Маріка скоса подивилася на матір, заперечуючи її пропозиції, але мати відповіла поглядом, який сказав: «Мовчи». Салем погодився без вагань.
По дорозі в Абу Кабір Мідхат почувався розбитим. Салем був твердий, як цвяхи, коли сперечався, і погоджувався лише на розгром опонента. Обіцянка Салема подбати про витрати, поки хлопець не закінчить університет, означала, що все, що він хотів — це позбутися його, і що приєднання до демонстрації було просто ідеальною можливістю для досягнення цієї мети. Він чекав, коли з’явилася нагода, щоб скористатися нею, не переймаючись запереченнями Маріки. І зрештою їй довелося погодитися, особливо після того, як батьки виступили посередниками в конфлікті.
— Важливо, що ти дивишся в майбутнє й досягаєш успіху в навчанні. Ні про що інше не думай, — сказала Маріка, прощаючись із ним. Вона здалася так само, як і він. Ніхто з них нічого не міг зробити. Вони повинні були прийняти «милосердя», що його запропонував Салем, як тільки отримав те, що хотів. Мідхатові було сумно залишати Ісмаїлію, як і залишати Маріку, але доведеться йти шляхом, що проклав для нього Салем. Це був найкращий наразі варіант для хлопця. Але перед тим, як дістатися до Абу Кабіра, він побачив позитивний бік ситуації. Зараз йому п’ятнадцять років, і він навчався на третьому курсі середньої школи. Він повертається до рідного міста здоровішим і сильнішим, ніж тоді, коли покидав його. Ісмаїлія дала йому необхідний поштовх, щоб стати більш амбітним, і дала йому надію на майбутнє. Тож тепер здавалося, що настав час стати незалежним. Абу Кабір не був кінцем світу. Це була свобода, або відправна точка до свободи. Перед ним була відкрита дорога. І за три роки він переїде в Каїр, «Матір Світу», велика мрія! Він пройде решту шляху, подалі від Салема, і більше не змушений буде підкорятися його волі. Принаймні тепер він міг би приєднатися до будь-якої демонстрації, що відбувається, і прочитати всі книги, які лишень забажає. Можливо, дядько зробив йому ненавмисне послугу, вигнавши з дому. А Салема треба перемогти. Це була битва, з якої він повинен вийти переможцем. Він мав любити це місто, яке Салем обрав місцем вигнання для хлопця.
* * *
Як тільки Мідхат знайшов житло, відразу почав блукати по всьому Абу Кабіру, уздовж і вшир, щоб по-своєму охопити кожен його дюйм. Він довго йшов по сільській дорозі, що прилягала до каналу та залізничної колії, і проминав бавовноочищувальну фабрику, відправну точку з узлісся, потім жіночу школу, потім середню школу для хлопчиків, потім єдине кафе — аль-Бурса, — тоді єдиний кінотеатр, льодову фабрику, лимонні поля. Потім він повернувся назад до аль-Бурси. Це був центр. У кафе з дерев’яною терасою, яка від часу зруйнувалася, але все ще залишалася привабливою, потерта раковина — доказ того, що вона була свідком старих добрих часів. Кафе було місцем, де збиралися найбільші торговці, особливо іноземні, а також інші видатні люди укладати свої угоди. Збоку від кафе було те, що люди охрестили Великою дорогою: ґрунтова дорога, перпендикулярна сільському шляху, що тягнулася до околиць міста.
Мідхат пройшов повз залізничний переїзд, потім вокзал і телеграф, а тоді повернув ліворуч і побачив двоповерховий будинок. Ця будівля колись була Петросовим баром і домом. Тепер вона була занедбана, і реставрувати її ніхто не хотів. Скоріше хтось зруйнує її, щоб на цьому місці побудувати житловий будинок. І ось двері, які вели спочатку до бару. Вони були замкнені на товстий засув. Якби тільки хлопець зайшов усередину, то побачив би прилавок, за яким стояв Петрос, і місце, де сидів Салем, чекаючи, коли Маріка підійде із замовленнями. О, якби він міг зайти всередину! Чи залишилася завіса з кольоровими намистинами, які раніше відокремлювали зал від бару й ховали Маріку? Це було божевільне питання. Він стояв під деревами сірісу навпроти старого балкона Маріки, єдине, що витримало випробування часом, кольори його листя змінювалися між зеленим, жовтим і червоним. Напевно, це було дерево, на яке Салем лазив уночі, щоб дістатися до коханої.
У цих межах у місто можна було легко закохатися. Це була та риса, яку відвідувачі бачили після прибуття, риса із залишками історичної спадщини, і яка мала свою частку пам’яток цивілізації. Тут проходив потяг із Мансури до Каїра. І тут, у полі зору, неквапливо рухався потяг «Дельта», прямуючи то до Факуса на сході, то Діярб-Наджма на заході. Тут, де проходили потяги, Каїр здавався близьким і манив до себе. Але спочатку він повинен був закохатися в це місто.
Уздовж Великої дороги не було ні тротуарів, ні кафе, ні магазинів із вітринами, але, правду кажучи, були місця, які викликали цікавість. Як-от сірджа, де били олію й робили макуху для годівлі худоби і де верблюд ходив по колу, щоб крутити гвинтики.
