Після кави - Абдул Рашид Махмуді
Маріка не усвідомлювала, наскільки сильно на душу хлопчика вплинуло те, що вона йому читала, або те, що він сам читав у своїй спальні, що відштовхнуло його від усіх справжніх реалій. Вона не знала, що він читав Святу Біблію, і тому не розуміла, як це читання викликало нове почуття впертості та бажання кинути виклик. Він почав відчувати, що читання — це право, яке ніколи не можна було вирвати в нього; він би читав, незалежно від результату. Можливо, почуття були викликані жахливим ляпасом від Салема, через який малий обмочив штани.
Однак перетворення насправді почалося, коли він прочитав «Таїс», і, мабуть, викристалізувалося, коли наблизився до кінця Святої Біблії, точніше, коли дійшов до Одкровення Івана, де вівця з’являється в іншому образі. Бо там вона вже не губиться, а займає місце біля Того, хто на престолі: «Тоді я побачив у правиці Того, Хто сидить на престолі, сувій, написаний всередині і на звороті, запечатаний сімома печатками. І я побачив могутнього янгола, що проголошував гучним голосом: “Хто гідний розгорнути сувій і зламати його печатки? І ніхто ні на небі, ні на землі, ні під землею не міг розгорнути сувій або зазирнути в нього”. І ніхто не міг розгорнути сувій і зламати його сім печаток, окрім Агнця, що стоїть, як на закланні... І Він пішов, і взяв сувій з правиці Того, Хто сидить на престолі. І коли Він узяв сувій, чотири живих створіння і двадцять чотири старці впали перед Агнцем, кожен тримаючи арфу та золоті чаші, повні ладану...»
Одкровення Івана містило багато того, що йому було важко прийняти або зрозуміти, але деякі сцени Одкровення блищали, здавалося, вибухали й запускали нові спалахи в його уяві. Мідхатова подорож, завдяки читанню, набула різноманітних вимірів, які розгорталися перед ним протягом приблизно року. Це була подорож, яка занурила його в розгалужений історичний та уявний простір. Після історії про загублену вівцю та янголів, які піклувалися про неї на небесах, Мідхат перенісся до історії про забиту вівцю та її становище серед янголів. Тоді обидві історії перенесли його в давні часи, він згадав про історію Авраама й те, як вона описана в Священному Корані, і отриманого наказу, щоб принести в жертву сина, обраного як жертовне ягня, тобто до виразу: «Ми викупили його великою жертвою». Отже, перша історія, яка радила нам добре поводитися з дітьми, також припускала, що серед дітей буде ягня, якого буде обрано для викупу людей? І що цей рятівник агнець, знайдений «загубленим» і занедбаним у яслах, буде тим, хто встановить Боже царство на землі? І чи був би він такою ж дитиною, яка народилася, відповідно до Священного Корану, біля стовбура пальми, але яка промовляла владно й гучно, коли була ще новонародженою: «Голос кричав до неї з-під пальми. Не сумуй! Бо твій Господь дав річку під тобою. І потряси стовбур пальми: Він дасть тобі свіжі стиглі фініки. Тож їж і пий, і охолоди свій погляд». І де все це було в історії про дитину Йосипа, чиї брати стверджували, що вовк з’їв його (ще одну загублену вівцю) — Йосипа, чию сорочку накинули на обличчя хворого батька, повернувши йому зір, і який отримав високу посаду в управлінні Єгипетською державою?
Читання Святої Біблії змусили Мідхата згадати ті історії, що він знав із Корану. Можливо, він запам’ятав лише один розділ Корану у своїй сільській школі, але Коран мав великий вплив на нього протягом усього життя, незважаючи на те, що розум дитини був тоді млявий. Він чув декламування Корану звідусіль, цитували його в кожній промові. І ось аяти, у відкритому варіанті, легко спадають йому на думку. Він почав перечитувати обидві книги, щоб порівняти історії пророків у них, і виявив, чим був наляканий, захоплений і зворушений, що образ Марії та її сина постає в обох книгах. Ця історія, на його думку, ставала уособленням найбільшого й найкрасивішого з усіх зображень материнства. Усі ці розповіді, на його думку, врізалися глибоко в людські серця так само, як смикали струни його душі. Відповідали на мрії, сподівання та печалі, які хвилювали й бентежили людство. Якби ж Салем допоміг йому зламати ці перепони! Усе це читання дало відчуття, що йому не місце ні у своїй спальні, ні в будинку, ні навіть у великому квадратному периметрі, улюбленому в Ісмаїлії, адже той оточував площу Аббаса. Він належав до широкого відкритого простору, що розкинувся попереду, у будь-якому напрямку, куди б він не повертав, вітаючи його без жодних перешкод, і де він ніколи не відчував себе самотнім. Ніби той величезний простір був його батьківщиною, і його любов до блукань було не що інше, як форма існування на землі. Ніби свобода, якою він насолоджувався, переходячи від однієї книжки до іншої, була зворотною стороною життя в цьому місті.
Хлопчик гадав, що самостійно дійшов такої думки. Одіссей був його улюбленим героєм в «Іліаді» та «Одіссеї»: зрештою, і той не був кмітливим полководцем. Він був тим загубленим моряком, якого з усіх боків штовхали хвилі, і з усіх боків атакували жахи та спокуси, коли він повертався на батьківщину. Мідхат міркував, що якби Одіссей був справжньою людиною, його син був би найщасливішою людиною на світі. Він вирішив, що ніхто — ні Салем, ні хтось інший — ніколи не зможе стати на його шляху чи обмежити його свободу.
* * *
Ісмаїлія була чудовим містом, яке починало зникати. Колись це було об’єднане місто й чудова місцина. Вона перетинала вулицю Талатіні через іноземний квартал; зовсім не відчувалося, що центральна дорога є історичною межею. Більшість іноземців жила тут, тоді як майже всі єгиптяни жили в сусідньому арабському районі.
