Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

Він усе частіше почав відмовлятися від замовлень і зачинятися у майстерні. Вона все більше сердилася: вже сивий, а яким ненормальним був, таким і залишився. Та вони могли б жити не згірш за того його Санька, чи то пак Олександра Сильвестровича, який як художник Богданові і в підметки не годиться. Могли б, якби її чоловік розумнішим був.

Увечері, після тих відвідин меблевого салону, вона знову говорила йому про це. Він мовчав і тихо гладив її по руці. «Я виправлюсь. Ось побачиш, русалочко-лоскоталочко. Я змінюся. Тільки будь поруч».

Уночі ударив мороз і наступного дня листя вже не кружляло в крихкому, продезинфікованому холодом повітрі — вляглося покірно на землі і приготувалося вмирати. А може, воно вмерло ще на гілках і тепер вітрові залишилося тільки загорнути його в білий сніговий саван?

Коли вона повернулася з коледжу, в кімнаті вже стояв той безглуздий диван.

— Навіщо ти його купив? — скипіла і спересердя шпурнула сумку. — Ти ж чув, що він мені не сподобався. Чув же! І невже не бачиш, що він не гармонує до жодної речі в квартирі? Наші знайомі будуть сміятися, коли побачать це синє чудовисько в кімнаті. Скажуть, що в мене немає смаку. А я ж… Я… Оце так ти змінився? Так виправився?!

Зі злістю штовхнула диван в його полірований горіховий бік. Гострий біль пронизав ступню, вистрелив у коліно, відкотився назад і сконцентрувався у великому пальці. Вона впала на підлогу й істерично заридала. Він злякано кинувся до неї, обняв за плечі.

— Сонечко, тобі болить? Дуже болить?..

Вона відштовхнула його і накульгуючи пошкандибала з кімнати. Крізь дверне скло помітила, як синє чудовисько в кутку нахабно усміхнулося їй вслід.

— Запам’ятай: я ніколи навіть не доторкнуся до цього монстра! — крикнула вже за дверима. — Або я, або він!

Перед сном сказала:

— У тебе тепер є диван. От і йди собі до нього.

Богдан мовчки вийшов зі спальні. А вночі вона почула за стіною дивні звуки. Нібито скрипіння пружин переходило у приглушений плач. Не тямлячи себе, зіскочила з ліжка і кинулася в кімнату:

— Мало того, що цей диван жахливий, так він ще й із пружинами сторічної давності. Мабуть, хтось обтягнув цим синім дрантям те, що вже на звалище годилося. А тепер я через нього ще й заснути не можу!

— Та що з тобою? — здивувався Богдан. — Тут взагалі немає ніяких пружин. Це ортопедичний матрац із кокосовою стружкою. Дуже зручний. Ось попробуй…

Він навіть підстрибнув, демонструючи їй безмовну покірність дивана. Вона вийшла. Але під ранок знову прокинулася від істеричного скреготу пружин. На неї накочувалося тихе божевілля: він не послухався її, він зробив по-своєму, він…

Вранці Богдан сказав їй:

— Знаєш, тут неподалік від міста підвернулася халтура. Зібралася бригада. Я поживу там. А повернуся — куплю тобі новий диван. Який захочеш. Найкращий! Імпортний! Можеш за цей місяць, поки мене не буде, підшукати, вибрати.

— А цей?

— Він зникне з твого життя. Разом з невдахою, з лузером…

Вона ще не бачила його таким.

— Справа ж не в диванові? Правда ж?.. Ти не його, а мене не…

Недоговорив. Злякався сказати те, чого найбільше боявся, заглянув в очі, ніби випрошував заперечення.

Вона не заперечила. Відвернулася.

Сьогодні під вечір Богдан мав повернутися. Вранці зателефонував (вперше за весь місяць), сказав, що робота завершена — залишилося тільки дещо підправити і гроші отримати.

Вона глянула на годинник: двадцять хвилин на першу. Страшенно боліла спина, хотілося прилягти. Але ж не могла вона прилягти на це волошкове чудовисько, що з’явилося у квартирі без її на те волі! Ну гаразд… Залишить відчиненими двері: якщо телефон задзвонить, то в спальні буде чути.

Проходячи мимо дивана, інстинктивно відсахнулася: здалося, що він раптом посунувся до неї на своїх кривих горіхових ніжках, наче величезна такса-мутант.

…Тільки торкнулася подушки, як у кімнаті почулися скрип, стогін, потім — гуркіт. Вона вбігла у вітальню і побачила, що місце, де стояв диван, порожнє. Білі гардини туго натягнуті, як вітрила під штормовим вітром. Кімната стрілою мчить кудись між хвилями. Чи між хмарами? Холодний протяг пронизує її від вікна до дверей.

Кинулася чимдуж зачиняти вікно і побачила, як за ним під густим снігопадом метається в усі боки величезний синій птах з кривими полірованими горіховими ніжками замість лап. Ось-ось він влетить у квартиру. О ні, вона цього не допустить. Брязь — і вікно зачинене. Вітрила опустилися і завмерли. Пташка стукнулась об раму, затріпотіла по склу пораненими крильми, здивовано поглянула і почала стукати закривавленим дзьобом у скло. Стук-стук, стук-стук-стук-стук…

…Стук-стук, стук-стук-стук-стук… Вона прокинулася, розплющила очі і сіла на широкому не розстеленому ліжку. Серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Об вікно билася хурделиця. Стук-стук, стук-стук-стук-стук… Ні, це не хурделиця. Це