Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

Виявилося, Зиновій Луцик закінчив у столиці не тільки інститут іноземних мов, до якого його готували ще з першого класу, але й художню студію. Кілька років викладав іспанську в тому ж інституті, а заодно «натхненно і самовіддано шмаровидлив». Оте «шмаровидління» і проклало йому шлях до Європи. Несподівано Зеньо потрапив до фіналістів молодіжного конкурсу, отримав мистецьку стипендію і цілих два роки мандрував старенькою Європою — «слідами великих маестро». Місяць тому повернувся в Україну й одразу з корабля на бал — взявся організувати в рідному місті виставку робіт, написаних у найцікавіших точках своїх малярських мандрів.

— Барселона — це, я тобі скажу, Митьку, щось! Місто радості! Та-та-та-да-а-а! Та-та-та-да-а-а!.. Чуєш, як звучить? Майже, як «Ода радості». Готика, Антоніо Гауді, Пікассо, Далі… Я все літо прожив на Пласа де Каталунья. Туристів там — тьма тьмуща, замовлень у вуличних художників — приблизно стільки ж. Робив на замовлення невеличкі замальовки, писав портрети на фоні архітектурних шедеврів Гауді. Вистачало і на харчі, і на фарби, і на музеї й театри. А що ще треба бідному художнику? Нічогісінько! Все життя прожив би там, але треба було пересуватися, а потім і повертатися. Такі умови гранту. Трохи побуду — і знову рвону до Барселони. Не вийде легально, то поїду нелегально, а все одно якось проберуся і зачеплюсь там. Або в Мілані. О, Мілан! Бачив би ти Мілан! Митьку, це треба дивитися! Ти ще не плануєш покинути свої совки? Не задумувався? Ну що ж, тоді сиди, як гриб, у цій довбаній провінції. На старість шкодувати будеш.

— Запрошуєш рвонути разом з тобою? — усміхнувся Дмитро. Він добре знав, як непросто гомо совєтікусу прорватися за кордон. І в несподіваність Зенькової перемоги на конкурсі не дуже вірив. Якби не таточко тут та не дядечко в міністерстві, то й ніякий конкурс не допоміг би. Бідний художник Зиновій Луцик… Хто б говорив про бідність!

— Запрошую! Авжеж! — артистично розкинув руки Зеньо. — Але поки що на виставку! В арт-галерею! Оце якраз до тебе біг. Ти ж, кажуть, в журналюги подався. Здивував, старий, дуже здивував! Нібито ж на філологію вступав, а не на журналістику. Чогось я й не прикидав, що ти будеш папір шмарувати всякими там репортажами та інтерв’ю. Але для мене зараз це якраз те, що треба…

— Тобі потрібен папір? Хіба він у Європі вже закінчився? — іронічно перепитав Дмитро.

— Мені потрібен писака, а не папір!

— Дякую за писаку, — образився Дмитро. — Не знаю, як у Барселоні, але в нас писаки не продаються.

— Та ти чого, старий? — штовхнув його у плече Зеньо. — Не дуйся! Писаки скрізь продаються — і в роздріб, і оптом. Але я ж тебе не купую. Просто так, по-дружньому. Сам подумай — хто ж іще напише про мій талант, як не однокласник! Я своїм дорогим землякам пропоную на Європу подивитися крізь призму моїх картин, та й тут уже дещо встиг написати. Прийдеш — побачиш — напишеш. Ага, ось і шефові твоєму запрошення, і… Ну кому треба, тому й вручи. І оголошення в номер на першу сторіночку — щоб побільше народу прибуло, щоб, так би мовити, яблуку ніде було впасти. Так, здається, ваш брат газетяр пише, коли публіки багато збирається. Ну от. А потім… «У затінку слави героя запросим погрітися й вас».

Виставка була так собі. Музеї, театри, окремо — ескізи історичних фасадів з атлантами й каріатидами, замальовки дахів і колон. На майдані худющий чоловік зі скрипкою в руках і капелюхом біля ніг — не розбереш, чи це вуличний музикант, чи жебрак. Старий годує голубів… Голуби на скульптурі посеред фонтану… Все це передано з фотографічною точністю. З таким же успіхом можна було б подивитися світлини у туристичних буклетах. Зенько тихо поскаржився, що привіз багато замальовок старовинних церков, але їх виставляти «не дозволено».

Дмитро спокійно споглядав експозицію, повільно переходив від серії до серії. І раптом аж стрепенувся. Серед архітектурної готики і бароко, замальовок площ з різношерстою туристичною публікою і зграями голубів виділявся портрет юної вершниці. Важко було повірити, що його також написав Зеньо. Норовливий вороний кінь, щоправда, трохи непропорційний і передні ноги його зігнуті неприродно. Але здається, що він летить у повітрі. А над ним — підхоплене вітром чорне волосся дівчини, її біла розкішна сукня у середньовічному стилі, свіже, наче росою вмите, обличчя з виразними горіхово-карими очима, гарячий захоплений погляд — ніби вона побачила перед собою щось таке, чого не бачать інші, й ось-ось домчить до того дива на своєму вороному…

«Лінда» — повідомляв скромний напис внизу картини.

— Ух ти! Оце дівчина! Зеню, гайда до Барселони! Щоб заглянути в ці очі, я готовий покинути все! Ладен летіти, пливти, їхати, йти, повзти! Навіть таємний підземний перехід через кордон прорию заради неї! — вигукнув Дмитро. — Зараз же починаю збиратися! Негайно! Бувай, о великий да Вінчі! Чао! Біжу!

— Куди, божевільний? Ще ж офіційного відкриття виставки не було! Ти повинен слово сказати про мою експозицію! Ми ж домовлялися! — Зеньо схопив його за рукав.

— Які шедеври? Де вони? Де? Я нічого не бачу! Мене осліпила краса твоєї каталонки!

— Якої ще каталонки? — здивувався Зеньо.

— Оцієї, на летючому вороному. Пообіцяй, що познайомиш з нею. Поклянись, Зеньку! Бо не напишу ні про виставку, ні про те, який ти великий художник.

— З чого ти взяв, що ця вершниця — каталонка?

— Барселона ж не просто іспанське