Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— Ти чого це шпаціруєш до того патлача городського? Га? Патрет? Який ще патрет? Нащо тобі той патрет? Як треба карточки, то Льонько сфотографує. Вберися і фотографуйся, скіко влізе. От і буде тобі патрет. Ти мені не викручуйся. Голови на плечах не маєш? Та ж той патлач тобі мало не в батьки годиться. Зведе з розуму, скрутить та й поїде, а нам хоч із села втікай. І хоч би чоловік путящий, а то безштанько якийсь — ходить у такому дранті вилинялому, що й перед людьми встид, не має, значиться, за що штани нормальні купити. Може, у нього і в городі ні кола, ні двора. Може, він такий же аркогольнік, як твій батько. Он як бринькають на гітарі та горланять по ночах його дружки-художники.

Ну як ти поясниш мамі, що оті «дрантяні» джинси — писк моди? Що довгі патли — це фішка така у художників. А гітара і чарка — це зовсім, зовсім різне. Грюкнула дверима і пішла. До нього. Хай після цього хоч уб’ють, але вона хоче на портрет.

Сукенку він таки намалював. І волошки. І старенькі капці. І запилюжену дорогу за плечима. І навіть причілок їхньої старенької хати з високою темною мальвою. Мама спеціально пішла до Будинку культури, щоб подивитися. Глянула — і слова не сказала: повернулася й вийшла. А вона дивилася і не впізнавала себе. Дорогу — так, і хату, і мальву на причілку, а от себе… Їй не дуже подобалася дівчина у старенькій сукенці і розтоптаних капцях, з оберемком волошок і великими синіми, як волошки, очима, у яких було щось таке… Ніби та дівчина збиралася обняти весь світ чи кидала виклик цілому світові…

Портрет він забрав із собою. Художники закінчили роботу і поїхали до міста. Це було вже у грудні. В селі без них стало так нудно, що хоч вовком вий. А перед Новим роком…

— Привіт, русалочко-лоскоталочко! Як життя? Як школа?

Вона ледь не впала на слизькій дорозі.

— А я тобі гонорар привіз.

— Що? — перепитала здивовано. — Який такий?..

— Гонорар. За картину. Мій… Тобто твій портрет на виставці перше місце зайняв. Мені премію дали. От я й вирішив, що треба з тобою поділитися. Недарма ж ти стільки вечорів позувала. І взагалі, якби не ти… Без тебе б точно не було ні портрета, ні премії.

Мама здивувалася: стільки грошей за якесь шмаровидло? Ти диви! Та на буряках цілу осінь треба гнутися, щоб стільки заробити… І вже не називала його патлачем. Сказала тільки, тяжко зітхнувши:

— І куди ти після школи? На учобу грошей нема. Якби ще батько як в інших. А то… Не просихає, аркогольнік. Як не з цього світу вже став. Он вітер ще перед морозами листок шиферу зірвав, снігу на горище намітає. Залатати треба. Кажу, а він як води в рот набрав. А весною дощі підуть. Бригадира просила прислати когось. Той тільки насміхається: «У хати хазяїн є». Хазяїн…

Богдан поїхав того ж дня. Обіцяв, що після випускного забере її до міста. Навіщо? А буде портрети з неї малювати, щоб на всіх виставках всі премії забрати. Та ні-ні, хай не лякається, це жарт — натурницею він її не зробить. А, скажімо, вчителькою малювання хотіла б стати? От і гаразд. Є в нього одна задумка і один добрий знайомий… А поки що хай вона налягає на уроки. Обов’язково треба мати добрі оцінки.

Вона не повірила. Але з того часу її як підмінили: до півночі сиділа за книжками, забула і про подружок, і про кіно, і про танці у клубі. Він її забере! Забере! З цієї просякнутої бурячанкою хати, від цих вічних сварок, від цієї бідності, від… Боженьку! Зроби так, щоб він не обдурив! Хай не обдурить! Хай!

Він не обманув. Приїхав за кілька днів після випускного і ще з одним художником — нібито подивитися, як там їхнє панно на стіні Будинку культури. Панно ще поблискувало фарбами. На Будинку культури, що цієї зими вперше простояв без опалення, висів замок: директорка приходить тільки під вечір, бібліотекарка — лише два рази на тиждень, бо її перевели на третину ставки і бібліотека більше зачинена, ніж відчинена. Колгоспу, що тріскається по швах, взагалі вже не до культури.

Він зітхнув і промовисто показав на сіру автівку на дорозі:

— Ну як, русалочко-лоскоталочко, готова в дорогу? Бач, карету подано! Як я й обіцяв.

— Вже зараз? — перепитала недовірливо.

— А навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні?

Мама вдарила руками об поли.

— Куди ти, оглашенна? Хто знає, куди він тебе завезе?

А за хвилину:

— Якщо чоловік обіцяє допомогти, то чого ж… Не проїжджий же якийсь. У сільраді знають, і де живе, і де робота його. Там же все записали, як платили за малювання.

Вона сподівалася потрапити якщо не у палац, то, принаймні, у розкішну квартиру. Це ж усе-таки не хто-небудь, а художник! Він поселив її у майстерні — тіснуватій, давно не біленій, заваленій полотнами, але з невеликим диванчиком і електричною плиткою. Сказав, хай звикає до атмосфери.

Атмосфера їй не дуже подобалася. Пахло старими стінами і