Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Він знічено схилив голову, потім глянув тобі у вічі. Ти витримала цей погляд. Він питав, чи це правда. І ти не відвела очей. Правда. Тільки боліло праве плече. У правій руці тануло недоречне морозиво. Ти підвелася і пішла на тролейбус. Попросила не проводжати. Ішла і не розуміла. Розуміла і не розуміла. Трималася строго спокійно, чемно проїхала дві зупинки, вийшла швидше на одну, пройшлася вулицею. Йшла – і знову нічого не розуміла. Вдома довелося швиденько готувати вечерю, рубати капусту на салат… Ледь не врубала себе по руці здоровенною ножакою – так захотілось гострого фізичного болю. Аби затлумити те, що звивалося-зміїлося всередині, що скручувало, як осінній листок, докупи – згорнутися, сховатися, не знати…
Навіщо ти йому знову подзвонила?
Ольга Деркачова
Серце зі Львова
Адаме, бачиш: грудневий вечір злизує сонце? Останній місяць року збирається до втечі, як і я. Тікати завжди легше і простіше, Адаме. Хай навіть це лише Львів і лише на кілька днів. Хоча хтозна…
Адаме, тут неймовірна ковзанка. А я… Як завжди, вдягнена не до речі і не до місця. Тому, плутаючись у своїй довжелезній сукні, яку ти чомусь називаєш мормонською, заздрісно дивлюся на дівчаток, що ковзають штучною кригою.
А колись, Адаме… Колись було так гарно ковзати справжньою грудневою кригою. Ковзати до ночі, доки мама криками не заганяє додому. Ковзати до синців та болю в колінах. І знаєш, навіть зараз, коли ковзаю пізньовечірньою ковзанкою, час від часу роззираюся, шукаючи мамин голос, що кличе додому.
Безтямно блукаю від Ратуші до Домініканського собору, від собору до крамнички з карамельними будиночками та ялиночками. Солодкі сердечка, що тануть… Не люблю ні льодяників, ні карамелі. Їх треба довго тримати у роті, смакуючи і насолоджуючись. А я так не можу, я повинна одразу їх розгризати, ледь не ламаючи зуби. Я не вмію терпляче чекати. Я не вірю, що можна спокійно чекати. Я більше ні в що не вірю, Адаме.
Майже вночі повертаюся до готельного номера. Варто було б написати тобі або подзвонити, Адаме. Але… Доведеться брехати, як минув мій начебто насичений справами день. А я не маю сили на брехню. Тим більше тобі. Я ні на що не маю сили. Просто хочу лягти і померти.
Так буває, Адаме. Живе людина, живе. А потім щось обривається усередині, немов у годинниковому механізмі, – і все. Зупинка. Адаме, тоді нічого не рятує. Ні робота, на якій просиджуєш ледь не до ночі, ні подруги, ні безхатьки, яких годуєш канапками, ні штучні ліхтарики, до яких тулиш руки, щоб зігрітися, бо рукавички забула колись у його машині, а тепер туди нема вороття.
Дуже болить, Адаме. Дуже.
Знаєш, втекла сюди, бо думала, що тут мені стане соромно за свою слабкість. От Львів. Поглянь лиш на нього. Стільки усього було, а він стоїть і усміхається, немов не болить його історія. Немов у нього усе гаразд. Усміхається навіть тоді, коли туристи здирають із нього шкіру. А потім нарощує нову. І наче нічого не було.
А зі мною не так. Я не вмію нарощувати нову шкіру, мені не може не боліти моя історія, і я не можу вдавати, що усе гаразд. Тому так міцно тримаю тебе за руку, Адаме. А ти думаєш, що то від любові.
Люблю готелі. У них легше переживати самотність, ніж у напівтемній квартирі. Ти сам у номері, але знаєш, що за стінкою безліч незнайомців. І якщо ти крикнеш, то збіжиться увесь персонал, і не лише з цікавості. Тому я не кричу.
Зранку їм готельну вівсянку з консервованими полуницями. Свіжа полуниця завжди нагадує серце. Ти можеш заховати його у долоні, а якщо стиснеш сильніше, то потече, ні-ні, не кров, полуничний сік. Але ти не стискаєш, ти просто обережно його тримаєш, немов захищаючи від усього, що може статися з цим бідним серцем. Мене б так… Хоча вони були вже у мене. Немов в іншому житті. Там, де усе було правильно і так, як мало бути. Так, як не буде ніколи. Полуничне серце… Без захисту… Беззахисне…
І я знову вирушаю на Ринкову площу, ховаюся серед туристів, то одних, то інших, слухаючи шматочки історій різними мовами про бруківки та будівлі. Серця зі Львова. У маленьких і великих коробочках. Карамельні. Шоколадні. У мене на грудях кавове. І теж зі Львова. Старий (старовинний?) медальйон, усередині якого кавове зернятко. Нещодавно віднайшла його в одній із маминих скриньок. А я забула про нього… Давно забула…
Ми їздили у четвертому класі на екскурсію до Львова. Він тоді був інакшим, але таким, що… Коли я оговталася, то не бачила ні вчительки, ні екскурсовода, ні однокласників. Єдиний доцільний вихід із цієї ситуації – стояти коло Ратуші і плакати. Що я і зробила. Тоді було легше. Тоді можна було не боятися незнайомців, які могли запросто підійти, взяти тебе за руку і шукати разом із тобою твою вчительку. Так було і зі мною. Тістечко в одній із кав’ярень на маленькій вуличці (незнайомець зізнався, що ніколи не вмів давати собі раду з жіночими сльозами, але він знав, що солодощі допомагають) і кава. Ні, не пила, просто дивилася, як її готують на розжареному піску і як п’є її незнайомець. Моїх однокласників ми відшукали без особливих труднощів.
– Усі туристичні маршрути однакові, – усміхнувся незнайомець і простягнув мені невеличкий медальйон. – Тримай на згадку про Львів.
– Я не можу, – злякалася.
– Візьми. Його носила моя донечка.
– А де вона?
– На небі. Сьогодні їй виповнилося би десять.
– Як мені… А вам не шкода? Це ж пам’ять.
– Ні, це болісний спогад. Треба відпускати минуле і жити далі. Ні-ні, його треба любити, пам’ятати й жити. Тому тримай.
Відкрила медальйон в автобусі. Там було маленьке кавове зернятко. Немов серце зі Львова…
Грудень. Скоро католицьке Різдво, а перед тим святий Миколай роздаватиме усім дарунки. Знаєш, Адаме, цьогоріч писала йому листа. Просила про одне – аби повернув минуле. Навіть відповідь від нього надійшла, що йому дуже шкода, але він не може повернути кохання, вбите війною. А ще побажав мені миру. О, так, звісно! Миру моїй порожній оселі! А на могилі мого чоловіка мирно ростимуть квіти. А вдома мирно тьмянітиме посмертно виписана йому медаль. А в моїй країні колись таки запанує
