Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко

– Завтра підемо до мого товариша на квартиру? Він, правда, зараз не в Києві. Просив приглянути… А потім іще кудись сходимо, добре? – запропонував їй Льоня напередодні.

Катя чула, як стишився його голос. Навіть телефоном передалися флюїди неспокою. Вона розуміла, що він чекає на відповідь, бо ж і так ясно, навіщо йти на чужу квартиру, коли хазяїв нема. І вона погодилася. Все вже між ними було погоджено, чого ж тепер комизитися? От тільки… Вона так і не змогла розповісти Льоні про свій «перший раз»… Та й чи треба? Але ж не сказати теж не випадає? Може, безпосередньо «перед»? Чи вже після того «як»?

«Цього разу все буде добре! Льоня – такий, як я! Ніби моє продовження! Він мене кохає і розуміє!» – занотувала Катя після телефонної розмови. Чи хотілося їй близькості? Вона не знала, але думала, що у процесі стане ясно. Він же не буде її силувати… Хто завгодно, лише не він! От тільки, коли він ніжно лоскоче її колінце чи намагається опустити руки трохи нижче талії, замість знайомого гарячого тепла виникає якесь тупе одерев’яніння. Але ж це мине?

Вже випито було півпляшки вина із принесених Льонею пластикових стаканчиків (не варто брати хазяйські… невідомо, хто тут квартирувався…), але все йшло якось не так. Катя була затиснена, певно, від хвилювання… Перший раз…

Вона цілувала його, але не жагуче, а ніби механічно. Попросила опустити жалюзі, потім – розкласти диван, бо так має бути більше місця.

– Перший раз завжди нелегко… але головне – почати… – ніжно шепотів Льоня їй на вушко.

Він стягнув із неї білизну. Сарафан вона зняла сама – яке полегшення, бо впоратися з цією бісовою шнурівкою на спині… це теж не з першого разу вийде… Тепер залишилося небагато – стягнути власну білизну, а далі… вже природа візьме своє.

Місто закоханих у Катиній пам’яті грало мелодію любові і вабило, вабило, вабило. Чомусь спогад про Львів виник саме зараз і ятрив душу. Так невчасно і несподівано…

Льоня пестив Катю так, як знав (чи думав?), що треба. Компетентні джерела радили робити саме так. Вагомі видання підказували, як слід поводитися з жінками. Льоня намагався розворушити її, втягти в процес. Катя ніби завелася і почала рухатися в межах жанру, але коли за тими ж неписаними правилами їй треба було взятися за нього, раптом вся зажалася, потім сіла та відвернулася.

– Вибач… – Катя роздивлялася стіну.

Подальший її вчинок просто шокував! Згребла свої речі й кинулася до ванної.

– Вибач… я не можу… певно, іншим разом…

Льоня провів Катю додому, зловив першу-ліпшу автівку, яка їхала до центру. Ні, тлумитися у громадському транспорті після всього пережитого сорому, ганьби, приниження він не міг. Вона відмовила! І чому?

Льоня повільно плівся сквериком Чкалова до свого будинку на вулиці Гончара. Усі вільні лавиці позаймали парочки, які цілувалися-милувалися без жодних упереджень і забобонів щодо моральних – національних – релігійних ознак… Ніби на зло! А йому дісталася така от чудна дівчина (справжнє чудовисько, чого вже там…), голова якої забита якимись дурницями чи вичитаною старосвітчиною (або ж самостійно вигаданими фантазіями, від чого, однак, не легше).

– Льонічка! Де ж ти ходиш? У такий день?

Мовчки дивився на батьків, які вдвох вийшли до передпокою, ніби на Новий рік чи день народження, коли необхідним є сімейний кворум – для підсилення урочистості, – і щасливо переминалися, тамуючи дурнуваті посмішки.

– Льонічка! Є! Ми отримали дозвіл від міграційної служби Ізраїлю! І тьотя Рая сказала, що допоможе нам замовити квиточки за пільговим тарифом!

Слухав батьків, які навперейми поспішали донести до нього цю радість, цю пісню пісень, і ніби не чув їх. Чи просто зміст сказаного ще не просочився, не осів у голові? Всі думки крутилися навколо Каті, її останніх слів про те, що все буде, «це вже точно!», але наступного разу. Якого наступного? Може, йому за тиждень уже доведеться полетіти звідси… назавжди…

– Льонічка! Чого ж ти не радієш? А! До речі! Тобі на домашній щойно дзвонила та дівчинка… яка не має звички називатися… вона невихована… А хто її батьки? Вони хоч євреї?

Та він уже не слухав їх, бо був не з ними. Швидко схопив телефон і побіг до себе в кімнату.

– Я буду дзвонити! Потім поговоримо!

Лежав, відвернувшись до стіни. Заходила мама – вдав, що спить. Поправила подушку, забрала телефон і вийшла.

Катя назвала його зрадником, коли він півгодини тому їй усе розказав про Ізраїль, про переїзд, про своє нове життя. Може, не варто було поспішати? Сказав би завтра. Наживо, так би мовити. Але так хотілося поділитися радістю з нею, найріднішою!

– Я приїду за тобою! Може, через рік, а може, й раніше! Там дуже гарно! Ми будемо щасливими, ось побачиш!

А вона? Сказала, що в неї інша батьківщина і що вона нікуди не поїде! Хіба не дурна? Просто хвора!

Рвучко встав, дістав їхню спільну фотокартку із шухлядки столу і розірвав її, отак просто розчахнувши їхнє спільне зображення на дві половини. Відірвав від себе. Назавжди.

Любов Долик

Дзвінок

Ці гудки такі довгі, наче темні безпросвітні коридори. Ідеш навпомацки, а темінь ніяк не закінчується, ідеш, ідеш… «Та візьми вже телефон, візьми!» – волає твоє нутро, воно починає плакати, скімлити, як жалюгідне мокре цуценя, покинуте під смітником у дощову погоду. «Візьми телефон, прошу тебе, візьми», – губи твої не ворушаться, то ворушиться прохання десь у животі, під останнім рядом ребер, і ти забула, що переходиш дорогу, що треба бути уважною, дивитися на світлофор, зважати на машини.

– Алло!

Блискавка? Постріл? Чи то тролейбусні «роги» злетіли з дротів?

Це Він! Він таки відповів! Від несподіванки ти ще мить мовчиш, тоді включаєшся, вірніше, спрацьовує вмикач мовлення у твоєму організмі:

– Привіт! Ну, нарешті! Я вже не знала, що й думати…

– А що думати? Я живий, у міру здоровий. Он, чергую нині на заправці. Чула такі оптимістичні новини? Я ще живий! Уявляєш? Ми он на Провідну неділю ходили на цвинтар. Так от, повідомляю тобі: я на цвинтарі свого надгробку ще не знайшов – значить, іще не вмер! – Він сухо сміється, деренчить тим сміхом, наче залізним прутом по металевих ребрах паркану, і ти мимоволі зіщулюєшся. Стає зимно і незатишно. Несподіванка відповіді, пластмасові жарти, його пересохлий, як стебло торішнього борщівника, голос гасять внутрішній трем, затикається оте скімливе цуценя, що