Львів. Кава. Любов - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Чи мало це статися тоді з Антоном? Чи варто було втекти і чекати того – самого – єдиного, із яким до шлюбу? Так, зрештою, в один голос радили мама й бабуся, наводячи безліч дидактичних «прикладів» із життя і без кінця повчаючи, як мають поводитися пристойні дівчатка. Але життя одне, і чи виправдано було б відкладати все на потім, до заміжжя, якого може й не статися? Всі ці питання навіть не виникли у Катиній голові, хіба що постфактум, коли вже й розмірковувати, власне, не було над чим. Більше того, вона наївно не припускала, що й Антон замислюється над «цим» чи планує «це». Хіба що жартома? Це ж були лише його кпини про «взгляды девушки пушкинского века»? Адже вони знайомі якихось два тижні…
Катя була заскочена зненацька.
– Но ведь ты же знала, что это непременно произойдет? Или ты не любишь меня, детка?
Як можна було відмовити Антону, якого сама ж піднесла на п’єдестал, кому днями й ночами строчила вірші («ну ладно, прочти… хотя на вашем телячьем…»), жартома називала Блоком і він приймав це як належне («не ты одна заметила»), про якого визнала, що він єдиний – на – цій – планеті – і – навіть – у – космосі – такий. А інший? Який інший? Хіба може бути хтось після Антона?
Тоді, у Львові, Каті здавалося, що вона зустріла кохання свого життя.
– Тебе не могло понравиться! У тебя же первый раз! У женщин так не бывает, глупенькая!
Вона сиділа на його ліжку, звісивши ноги, а він поклав голову їй на коліна («хочу спать! устал!»). Перебирала непокірні в’юнкі пасма. Його волосся… Таке рідне… Воно пахло чимось дуже знайомим – вітром, сонцем, львівською кавою. Ліхтарі безсоромно підглядали за ними крізь казенні, непоказні фіранки, через що утворювалися химерні розсипи візерунків на підлозі. Вуличне світло відбивалося від дзеркальних дверцят шафи, яка стояла навпроти вікна. І там, у цьому трохи тьмяному нічному люстрі, Катя побачила дивне видиво, яке закарбувалося у її пам’яті назавжди: гола вона, лише білі трикутнички від купальника світяться на засмаглому тілі, і Антон, звісно ж, теж без одягу, довершений своєю статурою, бронзовим кольором тіла із білими залисинами сідниць, ніби антична статуя бога Аполлона з підручника світової історії, тільки жива, тепла й… кохана.
– В моем доме не видно стены… – наспівував Антон під гітару.
Катя не знала, куди подітися від сорому. Її присутність явно заважала бельгійцеві Дану, який мешкав разом із Антоном у кімнаті. Йому слід було десь прогулятися, що він, зрештою, і зробив. Катя піти першою не могла. Дан, певно, про все здогадувався, як і більшість студентів літньої школи, тому зібрався і пішов у місто. Це було востаннє, і тому, певно, їм обом так хотілося «цього» знову.
Поїзд «Львів-Санкт-Петербург» рушав о дванадцятій за місцевим часом, а Катин – до Києва – мав бути пізно ввечері того ж дня.
– Ну, прощай, моя хохлушка!
Хохлушка… Це, певно, така невесела птаха, як ота давньоруська чайка-зигзиця. Що ж, літай, чаєчко, над сумним осіннім Дніпром, над рідним Києвом, і ніколи, чуєш, ніколи не лети до казково щасливого Львова, бо такого міста вже нема на мапі світу. Принаймні для Каті.
Ні зальотів (це теж життєвий фарт!), ні дзвінків… Чи можна рахувати той один-єдиний?
– Як ти доїхав?
– Спасибо, все хорошо…
Ні минулого, ні майбутнього… Лише вірші – вірші – вірші, сумні, як осінні листочки… самотні, нікому не потрібні, як засохлі квіти у вазі.
Де проходить та межа, коли кохання переростає у свою протилежність? Із яких глибин підсвідомості виринає люта ненависть до того, кого ще вчора обіймав – цілував – віддавався?
Коли батько наприкінці жовтня сказав Каті, що їй дзвонив «молодий чоловік із приємним голосом» («ні-ні! він не назвався, лише спитав, коли ти будеш»), вона відчула, що літо повернулося – хай на день – годину – відстань дзвінка! Але це дзвонив не Антон. Це був Леонід, давній знайомий по Малій академії, серйозний, розумний, ґрунтовний у всьому до дрібниць.
– Де ми можемо зустрітися? Приходь на концерт до центрального корпусу! Я буду виступати з хором.
І він прийшов. Із великим букетом – урочистий і дорослий – справжній кавалер. Леонід був таким не схожим ні на кого із її знайомих. Катя губилася у його присутності і навіть не відразу наважилася назвати його Льонею – так просто, по-домашньому…
Льоня і найменшою мірою, звісно, не скидався на Антона, радше був його антиподом. Він відразу погодився розмовляти з нею такою-сякою українською, хоч і був із російськомовної родини («жили по всяким городам и весям»), цілком щиро захоплювався її віршами і співом і навіть перейнявся питанням її родоводу, роздивляючись запропонований батьками альбом зі старими, пожовтілими від часу світлинами.
Ні. Космосу не було. Не було польотів. Не віршувалося. Але була дружба, спільні інтереси, постійні теми для обговорювання, «культурні» походи: музей зброї, відреставрований природничий та інші, оперний театр, різноманітні мистецькі виставки, презентації, зустрічі; зрештою, його КВН-івська розвесела компанійка, яка прийняла її, ніби рідну. Поступово народилося захоплення. Та й як таким можна було не захопитися? Ерудованим, розумним, начитаним, зі своєрідним (але менше з тим) почуттям гумору? До Льоні була інтуїтивна довіра, що важило чи не найбільше у цьому зв’язку. Навіть мама зронила якось, що «за таким будь-яка проживе, мов за камінною стіною». От тільки… до себе Льоня її не запрошував («це моє особисте життя – до чого тут батьки?… ще не на часі… мама часто хворіє, а зараз узагалі на лікарняному»).
Чи було це кохання? Чи можна було ствердно відповісти на це запитання, знаючи, як можна шаленіти – горіти – божеволіти від одного лише дотику?
«Це було вікове!» – переконувала себе Катя. Люди дорослішають, і їхні почуття змінюються. Вперше, певно, закохуються саме так, ніби впадають у лихоманку… А потім одужують, уже мають імунітет і зрілі почування.
«Він мені підходить. Він такий, яким має бути мій хлопець », – написала Катя про Льоню у своєму щоденнику. Про те, що це був вибір розуму, а не серця, вона не зізналася… навіть собі…
Льоня довго не міг відчинити
