Червоне і чорне - Стендаль
— Я й сам так колись думав! — скрикнув пан де Реналь несамовито, ляснувши себе по лобі. Йому доводилось робити одне відкриття за другім І ви мені ні слова не сказали!
— Чи варто було сварити між собою друзів через якусь примху чванливості нашого милого директора? Хиба в хоч одна жінка з нашого товариства, якій би він не писав надзвичайно піднесених і навіть трохи закоханих листів?
— Він писав і вам?
— Він пише багато.
— Покажіть меш ці листи негайно, я вам наказую! І пан де Реналь раптом наче виріс футів на шість.
— Тільки не тепер, — відповіла вона лагідно навіть майже безтурботно. — Я їх вам покажу згодом, коли ви будете спокійніші.
— В цю ж мить, хай йому чорті — скрикнув пан де Реналь, сп’янілий від люті, і водночас з таким полегшенням, якого він не відчував жодного разу за минулі півдоби.
— Обіцяйте мені, — сказала дуже поважно пані де Реналь, — що ніколи не почнете сварки з директором притулку за його листи?
— Сварка чи не сварка а я можу в нього відібрати підкидьків, — провадив він розлючено. — Але я вимагаю подати мені негайно ці листи. Де вони?
— В шухляді мого письмового стола, але я все одно не дам вам ключа.
— А я зламаю його, — скрикнув він і кинувся в кімнату своєї дружини.
І він справді зламав залізним ломиком привезений з Парижа коштовний письмовий стіл візерунчастого червоного дерева, який він сам часто старанно обтирав полого сюртука, коли помічав на ньому якусь плямку.
Пані де Реналь кинулась на голубник і бігцем збігла сто двадцять східців. Вона прив'язала за краєчок білу хустку до залізних грат на віконці. Вона відчувала себе найщасливішою з жінок. Крізь сльози дивилась вона в лісову гущавину на горі. під одним з отих густоверхих буків, — сказала вона собі, — певно, стоїть Жюльєн, чекаючи цього щасливого сигналу». Вона довго прислухалась, проклинаючи монотонне сюрчання коників і пташиний щебет. Якби не той нестерпний шум, вона б, можливо, почула радісний вигук, що пролунав у скелях. Жадібним зором пильно придивлялась вона до величезної, темної і рівної, як луг, зеленої поверхні, яку утворюють вершині дерев. «Як це він не здогадається, казала вона собі зворушено, — придумати якийсь знак, щоб сповістити мене, що він так само щасливий, як і я». Вона зійшла вниз з голубника, тільки коли спохватилась, що чоловік може прийти сюди, шукаючи її.
Пані де Реналь застала його в страшному гніві. Він перебігав очима банальні фрази пана Вально, які навряд чи будь-коли читались з таким хвилюванням.
Вона вибрала хвильку, коли вигуки чоловіка дали їй змогу вставити кілька слів, і сказала:
— Я знов-таки повторюю: краще буде, щоб Жульєн на якийсь час виїхав. Хоч би які були його таланти в латинській мові, але, зрештою, він мужик, часто буває грубий і безтактний. Щодня, гадаючи, мабуть, що цього вимагає чемність, він звертається до мене з неймовірними компліментами поганого тону, які, мабуть, вивчає напам'ять з якихось романів.
— Ніколи він не читає романів! — вигукнув пан де Реналь. — Я в цьому переконався. Ви думаєте, що я зовсім сліпий і не знаю, що робиться в моєму домі?
— А якщо він ніде не вичитав ці незграбні компліменти, значить, він сам їх вигадує, а це ще гірше. Мабуть, він у такому самому тоні говорить про мене і в Вер'єрі… Та навіщо ходити далеко? — сказала пані де Реналь з таким виглядом, наче це їй тільки що спало на думку. — Досить того, що він так говорив про мене при Елізі, — це майже те саме, що при панові Вально.
— Аа! — крикнув пан де Реналь і так стукнув кулаком по столі, що все в кімнаті затрусилося. — Таж цей друкований анонімний лист і листи Вально написані на одному папері!
«Нарешті!..» — подумала пані де Реналь. Удаючи, що вона приголомшена цим відкриттям, і почуваючи, що не може більше вимовити й слова, вона пішла в глибину кімнати і сіла на диван.
З цієї хвилини битву можна було вважати виграною. Але їй довелося докласти немало зусиль, щоб не дати панові де Реналю негайно піти до гаданого автора анонімного листа.
— Невже ви не розумієте, що влаштувати зараз сцену панові Вально без достатніх доказів, — це було б надзвичайно безглуздо. Вам заздрять, пане, а хто ж у цьому винен? Ваші таланти, ваше мудре управління, тонкий смак, з яким споруджені ваші будинки, посаг, принесений мною, І особливо значна спадщина, якої ми можемо сподіватись від моєї милої тітоньки, — про цю спадщину поширюються дуже перебільшені чутки, — все це робить вас першою особою у Вер'єрі.
— Ви забуваєте про моє походження, — сказав пан де Реналь, усміхаючись.
— Ви один з найзнатніших дворян в окрузі, — поквапливо підхопила пані де Реналь. — Якби король мав волю на те, щоб віддавати належне людям благородного походження, ви, безперечно, були б у палаті перів і таке інше. І в такому блискучому становищі ви хочете дати заздрісникам привід для пересудів! Почати розмову з паном Вально про його анонімний лист — значить, оголосити на весь Вер'єр, — та що я кажу, — на весь Безансон, на всю провінцію, що цей міщанин, якого один із Реналів необачно наблизив до себе, зумів його образити. Та якби навіть ці листи, які потрапили вам до рук, доводили, що я відповідала на кохання пана Вально, вам слід було б мене вбити, — я б заслужила цього стократ, — але ні в якому разі не виявляти перед ним свого гніву. Не забудьте, що всі ваші сусіди чекають тільки приводу, щоб помститись за вашу вищість; згадайте, що в тисяча вісімсот шістнадцятому році ви сприяли деяким арештам. Той утікач, що ховався на горищі свого дому…
— Я бачу, що ви не маєте ні поваги, ні приязні до мене! — вигукнув пан де Реналь з гіркотою, яку збудив у ньому цей спогад. — І я не став пером.
— Мені здається, друже мій, — провадила далі пані де Реналь, усміхаючись, — що я колись буду багатша за вас, що я ваша дружина вже дванадцять років і саме тому я повинна мати голос у домі, особливо в цій сьогоднішній історії. Якщо ви віддаєте перевагу переді мною якомусь Жюльєнові, — додала вона з неприхованою образою, — я готова поїхати на зиму до тітки.
