Червоне і чорне - Стендаль
Анонімний лист
«Пані!
Ваші пригоди відомі а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм край, попереджені. Керуючись дружнім почуттями до вас, які ще не зовсім зникли, пропоную вам раз назавжди порвати с отим селюком. Якщо ви будете досить розсудливі, щоб це зробити, ваш чоловік думатиме, що одержане ним попередження облудне, і його так і залишать при цій думці. Знайте, що ваша таємниця в моїх руках. Тремтіть, нещасна жінко; відтепер вам доведеться робити те, що я вам зволю».
Як тільки ти наліпиш усі слова цього листа (чи ти пізнав манеру висловлюватись пана директора) виходь у сад, — я тебе зустріну.
Я піду в село й повернусь із збентеженим виглядом; я й справді дуже стурбована. Боже праведний! що я наважуюсь зробити і все це тільки через те, що тобі здалось, ніби він одержав анонімного листа. Так от я, з засмученим обличчям, віддам чоловікові цей самий лист, вручений мені нібито якімсь незнайомим. А ти йди з дітьми на прогулянку по дорозі до великого лісу й не повертайся до обіду.
З горішніх скель тобі видно буде наш голубник. Якщо все буде гаразд, я пориплю там білу хустину. Якщо ні — там не буде нічого.
Ну, а ти, невдячний, невже твоє серце не підкаже тобі якогось способу сказати мені ще перед прогулянкою, що ти мене любиш? Що б не трапилось, будь, певен, що я не проживу й дня, якщо нам доведеться розлучитись назавжди. Ой! Яка я погана мати! Та нащо я пищу ці пусті слова, любий Жюльєне! Я зовсім не почуваю цього; я ні про кого, крім тебе, не можу думати, і нависала я їх тільки для того, щоб ти мене не картав. Навіщо критись у цю хвилину, коди я думаю, що можу втратити тебе? Так, хай краще я здаватимусь тобі жорстокою, ніж буду брехати коханій людині. Я вже й так надто багато обманювала за своє життя. Що ж, коли ти мене більше не любиш, я прощаю тобі. Мені навіть ніколи перечитати листа. Та хіба це багато — заплатити життям за блаженні дві, які я провела в твоїх обіймах? Ти знаєш, що на мене чекає страшна розплата».
ХХІ ДІАЛОГ З ВЛАДАРЕМ
Alas, our frailty is the cause, not we;
For such as we are made of, such we be.
Twelfth Night[14]
Цілу годину Жульєн підбирав і зліплював листа, втішаючись цим, як дитина. Виходячи з кімнати, він зустрів своїх вихованців з матір’ю; вона так просто і рішуче взяла листа з його рук, що цей спокій злякав його.
— А клей зовсім висох? — спитала вона.
«Невже це та сама жінка, що божеволіла від докорів сумління? — подумав він. — Що вона збирається робити?» Гордість не дозволяла йому запитати її, але, мабуть, ніколи вона йому так не подобалась.
— Якщо все кінчиться погано, — додала вона так само стримано, — в мене відберуть усе. Закопайте цю скриньку десь там, на горі. Можливо, настане день, коли це буде все, що в мене лишиться.
І вона передала йому червоний сап'яновий футляр 8 кришталевою кришкою, наповнений золотом і брильянтами.
— Тепер ідіть, — сказала вона йому.
Пані де Реналь поцілувала дітей, молодшого сина навіть двічі. Жюльєн стояв нерухомо. Вона пішла швидко, навіть не глянувши на нього.
Життя пана де Реналя з тієї хвилини, як він розгорнув анонімний лист, було справді нестерпне. Ніколи ще він не зазнавав такого потрясіння, за винятком того єдиного дня, коли в тисяча вісімсот шістнадцятому році мав битись на дуелі і, треба віддати йому належне, навіть перспектива дістати кулю в лоб робила його далеко не таким нещасним. Він обмірковував лист в усіх деталях.
«Почерк неначе жіночий, думав він. — В такому разі, хто з жінок міг його написати? — Він перебрав усіх знайомих жінок у Вер’єрі, але не міг спинитись ні на кому. — А може, чоловік диктував цей лист? Хто ж цей чоловік? — І знову він не знав, що й думати. Заздрісників у нього багато, і більшість знайомих ненавидять його. — Треба порадитися з жінкою!» — сказав він собі за звичкою, підводячись з крісла.
Але тільки-но він підвівся, як ляснув себе по лобі: «Ах, боже мій! Адже саме їй я зараз не можу довіряти; вона тепер мій ворог!» І гіркі сльози зросили йому очі.
Справедливо пожинаючи плоди своєї сердечної черствості, що становить собою всю життєву мудрість у провінції, пан де Реналь тепер найбільше боявся тих двох людей, які досі були його найближчими друзями. — «Крім них, в мене, мабуть, набереться ще з десяток друзів». — І він перебирав їх у пам'яті усі один по одному, намагаючись уявити собі, на яку міру співчуття він міг би розраховувати від кожного.
— Е, всі, всі вони, — скрикнув він несамовито, — радітимуть з ганебної пригоди, що трапилась зі мною!
На щастя, він не безпідставно вважав, що йому всі заздрять. Крім свого розкішного міського будинку, вшанованого навіки тим, що король переночував у ньому, — пан де Реналь прекрасно оздобив і замок у Вержі. Фасад його був заново побілений, вікна прикрашені чудовими зеленими віконницями. На довгу мить згадка про пишність замку втішила його. І справді, його замок було видно на відстані трьох-чотирьох льє, на велику шкоду всім сусіднім заміським будинкам, чи так званим замкам, що так і стояли, посірілі від часу.
Пан де Реналь міг розраховувати на співчуття та вболівання лише одного друга — парафіяльного церковного старости; але церковний староста був тонкосльозий йолоп, і його сльози мало важили. Він був єдиний, на кого міг покластися пан де Реналь.
— Яке нещастя може зрівнятися з моїм? — скрикнув він з люттю. — Така самотність!
«Та невже це можливо, — запитував себе цей жалюгідний чоловік, — невже в мене справді немає Жодного друга, до якого я міг би в такому горі звернутися за порадою? Мені здається, що я з глузду з'їду».
— Ах, Фалько, ах, Дюкро! — скрикнув він гірко. Це були його друзі дитинства, яких він відштовхнув своєю пихатістю в тисяча вісімсот чотирнадцятому році. Вони були не з дворян,
