Жменя праху - Івлін Во
Пароплав, погойдуючись на темній воді, плив до цього осяйного світилища.
— Чи хто доглядає цих собак? — несподівано з’явившись поряд, спитав балакучий пасажир.— Треба запитати завтра економа. Можна б прогулюватися з ними, а то їм страх як невесело.
Наступного дня вони були вже в Атлантичному океані. Важкі хвилі котилися над темною зловісною глибінню, їхні гребені в клаптях піни нагадували пагорби з латками нерозталого снігу на вершинах. Вони були то свинцево-сірі, то аспідні в сонячному промінні, то оливково-зелені, кольору хакі, ніби солдатські мундири на бойовищі; а в небі над ними сунули пухкі, тьмяно-сталеві хмари, лише вряди-годи на часинку відкриваючи сонце. Щогли повільно розгойдувались на тлі неба, ніс судна то підносився над обрієм, то опускався. Товариський пасажир водив по палубі гончаків. Вони натягували ланцюжки, пориваючись обнюхати шпігати, а пасажир, нетвердо ступаючи, йшов за ними. Час від часу він оглядав морські простори в польовий бінокль, а проходячи повз Тоні, віддавав бінокль йому.
— Я розмовляв з радистом,— казав він.— Годині об одинадцятій ми зустрінемо «Ярмутський замок».
Майже ніхто з пасажирів не виходив з кают. Ті, хто вийшов на палубу, лежали в шезлонгах із завітряного боку, повкривавшись пледами. Доктор Мессінджер сидів у своїй каюті. Тоні зайшов до нього, але доктор після великої дози хлоралу був зовсім сонний. Надвечір вітер подужчав, а до вечері розгулявся по-справжньому; ілюмінатори задраїли, всі речі, що могли розбитись, поставили долі. Коли пароплав несподівано сильно гойднуло, в «Музичному салоні й кабінеті» розбилося з десяток чашок. Тієї ночі на судні мало хто спав: обшивка тріщала, валізи совалися від стіни до стіни. Тоні, міцно пристебнувши себе до ліжка ременем, думав про Місто.
...Килими й балдахіни, гобелени й оксамит, спускні грати й бастіони, качки на воді й жовті квіти понад берегом, павичі, що волочать розкішні хвости по лужках, а вгорі, в сапфіровому небі з пуховими хмарками, передзвін срібних дзвонів на сніжно-білій вежі.
Тьмяні, виснажливі дні, солоний вітер і вогкий туман, виття сирени й безнастанний скрегіт металу. Та за Азорськими островами випогодилось. Напнули тенти, і пасажири перенесли шезлонги на підвітряний бік.
Спекотний полудень, судно не гойдається; блакитні хвилі хлюпочуть у борт, рябіють позаду аж до обрію; грамофони, ігри на палубі; летючі риби шугають блискучими дугами («Диви, Ерні, йди швидше сюди, он акула!» — «Це не акула, це дельфін!» — «А містер Брінк каже — морська свиня».— «Он, он він знову! Чого я не взяв фотоапарата!»), ясне, спокійне море, розмірені оберти гвинта, а коли гончаки бігали по палубі, багато рук тяглись погладити їх. Всі реготали, коли містер Брінк сказав, що хоче вивести прогуляти коня, а потім, давши волю уяві, додав, що може й бугая. Містер Брінк сидів у веселій компанії за економовим столом.
Доктор Мессінджер став виходити з каюти і бувати на палубі й у їдальні. Виходила й архідияконова дружина; вона була багато світліша, ніж її чоловік. По другий бік від Тоні сиділа за столом дівчина на ім’я Тереза де Вітре. Він раз чи двічі звертав на неї увагу ще в дні негоди — самотня постать, що потонула серед хутра, подушок, пледів, безбарвне личко з великими темними очима. Вона сказала:
— Які жахливі були останні дні. Я бачила, що ви все-таки могли ходити. Як я вам заздрила!
— Тепер увесь час буде погода,— і Тоні додав неминуче запитання: — Далеко їдете?
— На Трінідад. Я звідти... Я пробувала по списку пасажирів угадати, хто ви.
— Ну, і хто ж я?
— Та я думала... полковник Стреппер.
— Невже я такий старий на вигляд?
— Хіба полковники старі? Я не знала. Я їх у нас на Трінідаді небагато бачила. А тепер я вже знаю, хто ви,— спитала старшого стюарда. Розкажіть, що ви будете досліджувати.
— Спитайте краще доктора Мессінджера. Він більше знає.
— Ні, розкажіть ви.
Їй було вісімнадцять років: тендітна, смаглява, личко з гостреньким підборіддям,— самі великі серйозні очі та високе чоло; видно, ще недавно вона була незграбною школяркою, а тепер рухалася легко, наче окрилено, наче тільки-но скинула з себе якийсь тягар і не встигла ще взяти на плечі іншого. Вона два роки вчилась у Парижі.
«...Декотрі з дівчат ховали в спальнях помаду і рум’яна і вночі потай підмальовувались. А одна, Антуанетта, пішла в неділю до служби божої підмальована. Пані де Сюпліс зняла страшну бучу, і Антуанетта покинула школу, як скінчився рік. Отака відважна! Ми всі їй заздрили... Правда, вона була бридка і весь час шоколад жувала...
...А тепер приїду додому і вийду заміж... Ні, я ще не заручена, бачте, в нас небагато женихів, підходящих для мене. Треба, щоб був католик і родом з островів. Я не вийду за урядовця, а то мене в Англію забере. Та однаково жених знайдеться, бо я в батька одна, а дім наш на Трінідаді один з найкращих. Приїздіть подивитесь. Кам’яний дім за містом. Наша родина переїхала на Трінідад ще за Французької революції. У нас є ще дві чи три багаті родини, хтось із тих родин і візьме мене. А дім наш дістанеться моєму синові. Усе це дуже просто...»
На ній було куценьке, по моді, пальто, а з прикрас — тільки низка перлів. «...У пані де Сюпліс була одна дівчина з Америки, вже заручена. То вона мала обручку з великим діамантом, але могла надівати її тільки в ліжку... А тоді якось каже, що прийшов лист від нареченого — він одружився з іншою. Як вона плакала! Ми всі прочитали того листа, і теж майже всі плакали... А на Трінідаді це буде дуже просто».
Тоні розповів їй про експедицію; про середньовічних переселенців із Перу, про довгу валку, що пробиралася горами й лісами, про лам, навантажених виробами вправних ремісників, про чутки, що поширювались аж до узбережжя й вабили в ліси шукачів пригод; про їхню майбутню подорож спочатку річками
