Жменя праху - Івлін Во
Доктор Мессінджер, хоч іще молодий, був бородатий, а Тоні рідко бачив бородатих молодих чоловіків. Крім того, він був дуже низенький, загорілий і вже лисий; червоняста засмага обличчя кінчалася посередині лоба, а вище блідою банею здіймалося тім’я. Він носив окуляри в сталевій оправі, і видно було, що синій сержевий костюм йому незручний.
Тоні підтвердив, що збирається поплавати морем.
— Незабаром я від’їжджаю до Бразілії,— сказав доктор Мессінджер.— А може, до Нідерландської Гвіани. Ще не знаю. Там досі не визначено кордону. Я хотів вибратися на тому тижні, та не вийшло. Може, ви знайомі з таким собі нікарагуанцем, що називає себе то Понсонбі, то Фітцкларенс?
— Ні, не знайомий.
— Ваше щастя. Він оце щойно вкрав у мене двісті фунтів і кілька кулеметів.
— Кулеметів?
— Атож. Я завжди беру один-два в подорож — більше для острашки, розумієте, і для обміну, а тепер їх нелегко купити. Адже не зайдеш до крамниці просто так і не попросиш кулемета.
— Певне, що ні.
— Ну, без кулеметів я ще обійдусь, а от без двохсот фунтів — ніяк.
Тоні держав на колінах розгорнений проспект із знімком Агадірської гавані. Доктор Мессінджер через його плече глянув на знімок.
— А, знаю, цікаве місце,— сказав він.— Ви ж, мабуть, знайомі там із Цінгерманом?
— Ні, я ніколи там не бував.
— Він би вам сподобався — чесний хлопчина. Заробив чимало, продаючи патрони атлаським шейхам ще до замирення. Це, звичайно, взагалі легкі гроші, але він там був найспритніший з усіх. Здається, він тепер держить ресторан у Магадорі.— Потім доктор мрійливо додав: — Шкода, що я не можу підключити до цієї експедиції КГТ[18]. Треба добувати гроші у приватних осіб.
Була перша година, і в залі ставало людніше. Один єгиптолог, розгорнувши хусточку, показував видавцеві церковного тижневика скарабеїв.
— Ходім пообідаємо,— запропонував доктор Мессінджер.
Тоні не збирався обідати в клубі, але не зумів відмовитись: до того ж він був вільний.
Доктор Мессінджер пообідав яблуками й рисовим пудингом. («Мені треба бути дуже обережному з їжею»,— сказав він). Тоні взяв собі холодний біфштекс і пиріг з нирками. Вони сиділи біля вікна у великій їдальні нагорі. Скоро місця довкола них позаймали члени клубу, які в традиційній тут невимушеності зайшли так далеко, що перехилялися через спинку стільця й розмовляли з людьми за сусідніми столами, заважаючи й так не дуже вмілим офіціантам. Але Тоні нічого не чув, заслухавшись того, що розповідав доктор Мессінджер.
— Розумієте, легенда про Місто не вмирає з шістнадцятого сторіччя, з часів перших дослідників. Одні казали, що воно стоїть десь у Мату-Гроссу, другі — у верхів’ях Оріноко, в нинішній Венесуелі. Сам я завжди вважав, що воно в Урарікуері. Я їздив туди торік і зав’язав знайомство з індіанським плем’ям пай-вай: ніхто з білих ще не вертався від них живий. Від пай-ваїв я й дізнався, де шукати Міста. Звісно, ніхто з них там не був, але вони знають про нього. Кожен індіанець між Сьюдад-Боліваром і Парою знає про нього. Але вони не скажуть. Химерні люди. Проте я побратався з одним пай-ваєм — цікава церемонія. Мене закопали по шию в твань, і всі жінки племені плювали на мою голову. Потім ми з’їли з ним жабу, гадюку й жука і після цього стали побратимами. Це він сказав мені, що Місто лежить між витоками Корентейна і Такуту. Там є величезні недосліджені території. Я давно збираюся поїхати туди. Цікавився я й історичним боком проблеми і більш-менш з’ясував, де там узялося Місто. Заснували його вихідці з Перу на початку п’ятнадцятого сторіччя, коли інки були в розквіті сили. В усіх ранніх іспанських пам’ятках згадується така народна легенда. Один із дрібних царків збунтувався й повів свій народ у ліс. У більшості племен є перекази про якийсь чудний народ, що проходив по їхніх землях.
— А яке ж, на вашу думку, це Місто?
— Важко сказати. Кожне плем’я називає його інакше. Пай-ваї називають його Осяйним, Іскристим, арекуни — Багатоводним, патамони — Барвистоперим, варау — чомусь тим самим словом, яким у них називають щось схоже на запашне повидло. Звичайно, навряд чи можна вгадати, як розвивалась чи занепадала там цивілізація за п’ять сторіч ізоляції...
Того дня Тоні, перш ніж піти з Гревіль-клубу, порвав усі проспекти — він домовився з доктором Мессінджером, що візьме участь у його експедиції.
— І часто ви в експедиції їздите?
— Та, правду кажучи, оце їду вперше.
— А... Цікаво, мабуть — цікавіш, ніж ми думаємо,— визнав балакучий пасажир,— а то чого б люди так рвалися їздити?
Їхній пароплав, видно, будувався для тропіків — якщо взагалі ті, хто проектував його, думали про якісь вигоди. В салоні для курців було навіть холодніше, ніж на палубі. Тоні пішов до своєї каюти, взяв пальто й шапку і вернувся на корму, туди, де сидів перед вечерею. Ніч була не зоряна, і поза невеликим освітленим кружалом довкола судна висіла густа темрява — тільки попереду з лівого борту блимали сигнали якогось маяка: довгий — короткий, довгий — короткий. Гребені хвиль, сяйнувши відбитим світлом із палуби для прогулянок, западали в темряву за кормою. Прокинулися й заскімлили гончаки.
Вже кілька днів Тоні не думав про