Невеличка драма - Валер'ян Петрович Підмогильний
— Ви здивовані, я так і знав, — мовив він, посміхаючись. — Дозвольте все-таки зайти?
— Будь ласка.
Він увійшов і спитав знову:
— Роздягтись так само?
— Ну, звичайно.
Товариш Безпалько був у широкій плисковатій шапці та мисливського гатунку бекеші, яку він взяв і повісив на цвяха, де показала Марта.
— То дозвольте вже й сісти?
— Та дуже прошу!
Товариш Безпалько сів, і дівчина також сіла навпроти, почуваючи велику ніяковість. Тут, у своїй кімнаті, господиня бувши, вона мусила трактувати свого завідувача якось інакше, ніж на посаді. Але як? І чого він прийшов? Це «чого» не давало їй спокою.
— Мені не важко догадатись, про що ви думаєте, — мовив гість, зненацька пильно глянувши по кімнаті, — яка причина мого візиту — от ваша думка.
Тепер він пильно глянув уже на неї. Марта мимоволі кивнула головою.
— Службова? — казав він далі, ніби й не помітив Мартиної відповіді. — Звичайно, ні. Для службових справ є посада. А чому вам не припустити, — сказав він раптом, — що я просто зайшов вас побачити? Чи ви не можете собі уявити, що я так звик бачити вас щодня, що не міг, зрештою, стерпіти недільної перерви? Це здається вам неправдоподібним, — додав він, відповідаючи за неї — Тоді справді, яка ж причина?
Тон його мови — лагідний зовні, а всередині нетерплячий, рвучкий — дівчину зовсім роззброював.
— Сподіваюсь, ви самі про це скажете, — мовила вона хутко.
— Скажу. Безперечно скажу, — відповів він мовби полегшено. — Але передусім скажу вам, що надворі прекрасна погода. В повітрі тихо й тепло… Весна близько, — додав він зразу саркастично. — І я, признатися, не сподівався застати вас дома. Ішов на «може». Може, так, а може, ні. Пам'ятаєте, є такий роман у Д'Аннунціо?{41} В таку погоду треба гуляти. І коли я йшов сюди, то так і думав: товаришка Висоцька, безперечно, гуляє.
— Я таки й справді збиралась іти.
— Не затримаю вас довго. Але щиро сказати, я певен був, що не застану вас дома. Так і час вибирав, щоб найменший був шанс вас застати… Ну, а коли вже, думав, застану, так тому й бути. Я — фаталіст… А ви курите? — запитав він, побачивши на столі повну гільзову коробку цигарок.
— Ні… це випадкові цигарки, — відповіла вона.
Цигарки ці приніс Славенко, щоб не відчувати браку їх під час побачення.
— Багато хто з дівчат курить, — мовив Безпалько досить похмуро. — Примітивне розуміння рівноправності: переймати все, що в чоловіків є поганого — курити, говорити грубощі, лаятись… Я курив раніше, — додав він, — потім кашляти вночі став, покинув. Мені вже під п'ятдесят. Вдвічі, як вам, правда?
— Навіть трохи більше…
— Але я ще міцний, чорт бери! — скрикнув він. — У теніс граю, як двадцятилітній. Взимку на сковзанцях… Мисливець з мене теж непоганий. Але не так звіра люблю стріляти, як бродити. П'ятдесят верстов у день — це для мене ще дрібниця… От, думаєте, старий бадьориться! Чи не свататись, бува, прийшов — правда, ви так думаєте?
— То що ж, може б, і пов'язала рушником, — відповіла Марта жартівливо, хоч усередині від останніх його слів їй пішов холодок: раптом вона пригадала, що співробітник їй казав, ніби Безпалько поглядає нишком на її ноги!
— Ви любите шоколад? — спитав зненацька Безпалько.
— Не дуже, — відповіла Марта спантеличено.
— А все ж таки?
Він підвівся й видобув із кишені в бекеші двофунтову коробку шоколаду, перев'язану рожевою стрічкою, як годиться цукерному крамові. Розгорнув її, подав дівчині й сказав, посміхаючись:
— Прошу! В моменти високого міркування не вадить зажити чогось смачного, щоб підсолодити цю марну працю.
— І ви завжди міркуєте з шоколадом?
— Ні, я їм шоколад без міркування. Всі ці проблеми мене не цікавлять. Але в людини є апарат мислення, який механічно працює. Цей апарат, діставши враження, викидає вам думку, як автомат на вокзалі викидає перонного квитка, коли всунути в нього гривеник. Іноді ловиш себе на цьому: адже я мислю! І на душі стає неприємно.
Він на мить спинився, беручи цукерку, і Марта скористувалась цією перервою, щоб уважніше придивитись до нього — так, це був Безпалько, але який відмінний від завідувача статчастиною, мовчущого й стриманого «начальства», «ідола», як називали його в установі! І хто б подумав, що в цього пунктуального працівника є оця зневажна болісна посмішка, що він може прийти з шоколадом й говорити різну чудноту? Але дівчина вже трохи освоїлася з його присутністю й думала цікаво: «З нього справжній дивак! Ну, що ж він іще скаже?»
— Бо мислення шкодить життю, — сказав Безпалько, ковтнувши шоколадину. — І цілому поступові людськості. Все, що зроблено поступового, зроблено наперекір розумові.
Промовив це байдуже, як річ давно відому й нікому не цікаву. А втім, додав:
— Світ і людське життя рахуються великими ідеями, які дуже мало спільного мають із розумом. Але ці могутні ідеї надзвичайно крихкі. Це сови, що живуть у темряві. Велика ідея боїться аналізу, як міфічний чорт ладану. Розум бере велику ідею і освітлює її. Ти не вічна, каже він, ти з'явилась і згинеш, як багато перед тобою, а я хочу вічного, невідносного. Ти хвиля, каже розум, що повстала й розіб'єшся об скелі. Твій блиск фальшивий, ти одна з багатьох оман, а я прагну до непохитної правди. Отак розум відкидає велику ідею, яка б вона не була. Великі ідеї — це козирі, якими грає історія, але розум проти азартної гри. Він безстрасний. Коли б його сила, він запровадив би тишу й споглядання, обернув би світ у пустелю, без оазів, де сонце завжди стояло б на заході. Замість великих ідей він створив би великий холодок.
Товариш Безпалько говорив, упершись руками в коліна, в позі статечного гостя, що розважає господиню неодмінною розмовою.
— В цьому трагедія інтелігента: він не здібний на чистий вчинок. Інтелігент — це людина із зв'язаною волею, тобто він трапляється по всіх шарах суспільства. Замість діяти, він міркує. Шлях до вчинку позначений у нього всілякими застереженнями, дуже справедливими, але шкідливими, внаслідок яких дія або зовсім не відбувається або відбувається неповно. В інтелігента розум покинутий сам на себе, а такий розум є вічний сумнів, що точить ідею, як шашіль стільці. Це він є справжній творець песимізму й світових туг. Чим менше його застосовують, тим приємніше людям жити. Ви згадайте XVIII століття
