Спокута - Світлана Талан

– Просто! Тишком-нишком продати квартиру і кудись зникнути!

– Кинути роботу, кар’єру – коту під хвіст і зникнути?

– Ну, то й що?! Зате син буде врятований!

– Від них, Катрю, на жаль, не врятуєшся втечею. Наркоторговці працюють під прикриттям міліції, і не встигнеш ти виписатися в паспортному столі, як про це їм вже буде відомо, і вас доженуть на виїзді з міста. Цим тільки розлютуєте звіра в клітці, який захоче не лише грошей, а й вашої крові. Утеча – невірне рішення, дуже хибне.

– Що ж залишається? Лише розрахуватися тим, чого немає.

– Не забивай дурним голову завчасно. Нехай завтра піде, поговорить, спробує домовитися на меншу суму, і тоді вже буде видно, що робити далі.

– А якщо його кудись повезуть? Будуть знущатися, бити?

– Цього не буде.

– Звідки ти знаєш?

– Подумай сама. Навіщо їм робити хлопця калікою, коли потрібні лише свої гроші?

– Так, – погодилася Катря. – Ти маєш рацію.

– Не хвилюйся, все буде добре. Діти мають таку властивість – робити батькам прикрості.

– Якщо в мене… Я хотіла спитати в тебе, якщо в мене забракне коштів, щоб з ними розрахуватися, ти мені допоможеш? – наважилась запитати Катерина й одразу відчула, як від сорому запалали щоки, а по спині стік струмочок поту.

– Нехай завтра поговорить, тоді й вирішимо, що робити.

– Дякую тобі, – подивилася на нього вдячно.

– Я тобі казав чи ні, що завтра їду у відрядження? – ніби ненароком запитав Олександр.

– Як?! – Катерина розгубилася. – Як це? Ти мене залишиш у таку скрутну хвилину? Я буду тут сама?

– Завдяки прогресу ми маємо мобільні телефони, і ти зможеш зателефонувати мені в будь-який час.

– А не можна скасувати поїздку?

– Катрю, – Олександр подивився на неї з докором. – Не будь дитиною! Ти розумієш, яка в мене робота? Ми натрапили на слід банди, яка протягом кількох років скоїла з десяток жорстоких убивств, а я повинен у цей час витирати тобі соплі? До речі, ти нічого не розповідала своїй подрузі?

– Ларисі? Ні.

– Нікому нічого не кажи, бо накоїш ще більшого лиха.

– Добре, – сумно сказала Катря і запитала: – Ти надовго їдеш?

– Не хотілося б тебе засмучувати, але, мабуть, надовго.

– Я буду сумувати.

– Я також.

Катерина з вікна своєї кімнати бачила чорний «БМВ», який під’їхав до будинку. Сергій сів у нього й не виходив з півгодини, які здалися матері цілою вічністю. Потім вийшов і, похнюпившись, пішов додому, а «БМВ» зник так швидко і непомітно, як і з’явився.

– Ну, що? – кинулася до сина.

Сергій стояв із похиленою головою, потім підняв обличчя й подивився на матір сумними, сповненими відчаю очима.

– Це неможливо, – сказав він і зблід.

Катерина підхопила його під руки, повела до кімнати, уклала в ліжко.

Сергій відчужено дивився вгору. В очах – ні надії, ні живої іскринки, лише відчай і туга.

– Спочатку заспокойся, потім поговоримо, – утішала Катерина і сина, і себе одночасно. – Зопалу ніколи не приймаються важливі рішення, бо вони можуть бути хибними.

– П’ятдесят, – тихо, ледь ворушачи розбитими губами, промовив Сергій. – Вони сказали, що я винен п’ятдесят тисяч доларів.

У Катрі похололо в грудях, і вона ледь не втратила свідомості. Але поруч був син, і потрібно було його рятувати, щось говорити, заспокоювати і врешті-решт знайти якийсь вихід.

– Вони вимагають п’ятдесят? – перепитала, щоб розвіяти цю гнітючу тишу.

– Taк.

– Як скоро?

– Дали лише два дні.

– Два дні. Що ще вони казали?

– Більш нічого, – відповів, не дивлячись їй у вічі.

– Не бреши мені, сину. Досить брехні, я сита нею по горлянку. Тебе не було півгодини, і ти говориш, що нічого більше тобі не казали! – підвищила голос Катерина.

– Я спробував домовитися на меншу суму, адже мені нарахували її не по закупці товару, а по продажу.

– І що?

– Не згодилися.

– Що ще казали? Кажи мені правду, якщо хочеш виплутатися з цього павутиння! – наказала Катря так, як робила це, коли Сергійко був малим.

– Мені погрожували розправою.

– Овва!

– Матусю! – Сергій піднявся, з відчаєм та сльозами на очах глянув на матір. – Мені страшно, дуже страшно! Вони не зупиняться ні перед чим! Я бачив їхні очі, вони холодні та жорстокі! Це очі справжніх убивць. Урятуй мене, благаю! Не кидай мене цим вовкам на розправу!

Катерина притиснула до себе його голову, поцілувала в потилицю.

– Мій сину, ти вчинив дуже недобре, але я – твоя мати й нікому, запам’ятай, нікому не дозволю тебе скривдити. Разом ми щось придумаємо, бо немає безвихідних ситуацій. Треба лише знайти цей вихід, правильний шлях.