Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
Тебе не випити до дна!
Як на землі, не в небесах,
Розквітла врода неземна?
Хай більш не судиться мені
Поглянути в твоє лице,
Почути голос чарівний —
Я пам’ять збережу про це.
Твій голос, лагідний для вух,
Луною в грудях забринить,
Підніме занепалий дух,
Розрадить серденько умить.
В смішливім оці промінці,
Яскрава, радісна, жива
Усмішка, ямка на щоці, —
Де в мові добереш слова?
Прощай! Але дозволь мені
Надію в серці зберегти,
Байдужа підступає ніч,
Проте вона жива – як ти.
Лиш небо знає всі путі,
Всі молитви із уст моїх.
Минуле згасне в майбутті,
Осушить сльози втішний сміх.[1]
Коли пісня скінчилася, мені захотілося вибігти з кімнати. Диван містився неподалік від дверей, але я не наважувалася звести голову, бо знала, що містер Гантингтон стоїть біля мене, а коли він заговорив у відповідь на якесь зауваження лорда Лоубаре, то я здогадалася, що обличчям він обернений до мене. Боронь Боже, щоб він почув мої ридання! Опанувавши себе, я втерла сльози й, коли він одвернувся, підвелася і хутко подалася до бібліотеки.
Там було темно, тільки жар у коминку ще тлів, та мені й не потрібне було світло; єдине, що я хотіла, це віддатися своїм думкам і щоб ніхто не чіпав мене, тож, умостившись в низькому фотелі, япоринула в думки, аж сльози знову побігли з моїх очей і я розплакалася, мов дитина. Тієї миті відчинилися двері, й до бібліотеки хтось увійшов. Я подумала, що то був лише слуга, і не поворухнулася. Чиясь рука ніжно торкнулася мого плеча, а голос м’яко запитав:
– Гелено, що сталося?
У той момент я нічого не могла відповісти.
– Ви повинні сказати мені! – наполегливіше додав він і, ставши навколішки переді мною, взяв мене за руку, та я поспішно забрала її і відповіла:
– Це не має до вас ніякого стосунку, містере Гантингтон.
– Ви певні, що мене це не стосується? – запитав він. – Ви можете присягнутись, що не думали про мене, коли плакали?
Це було нестерпно. Я спробувала підвестись, але він стояв колінами на моїй сукні.
– Скажіть мені, – продовжував він, – бо якщо ви плакали через мене, то я маю що вам сказати – а якщо ні, то я собі піду.
– От і йдіть! – вигукнула я; але, злякавшись, що він негайно ж виконає це прохання і ніколи вже не повернеться, поспішно додала: – Або скажіть, що маєте сказати, і покінчимо з цим!
– Але що сказати? Я говоритиму лише в тому випадку, лише якщо ви справді думали про мене.
– Ви надто зухвалі, містере Гантингтон!
– Хочете сказати, надто вже діловий? То що, не будете зізнаватися? Гаразд, я спробую бути поблажливим до вашої дівочої гордості й повірю, що предметом ваших думок був я, а причиною вашого страждання…
– Ні, сер, ви таки…
– Якщо ви це заперечуватиме, то я не розкрию вам своєї таємниці! – нагадав він, тож я більше не перебивала його і навіть не намагалась відштовхнути, хоча він і знову взяв мене за руку та ще й другою рукою обняв.
– Таємниця в тому, що Анабелла Вілмот схожа на півонію, а ви на нерозквітлий пуп’янок троянди з краплинами роси, що сяють мов коштовне каміння, – і я нестямно кохаю вас! А тепер скажіть мені, чи принесли вам ці слова бодай якусь розраду. Знову мовчання? Значить, принесли. Тоді я додам, що не можу жити без вас, і якщо ви відповісте «ні» на це останнє запитання, то лихо мені буде! Ви будете моєю? Будете?! – вигукнув він, міцно стикаючи мене в обіймах.
– Ні, ні! – вигукнула я, намагаючись звільнитись від нього. – Ви маєте запитати моїх дядька й тітку.
– Вони не відмовлять мені, якщо ви не відмовите.
– Я не певна цього – тітка вас не любить.
– То скажіть, що кохаєте мене, і я піду.
– Я хочу, щоб ви пішли! – відповіла я.
– Я зараз же піду – тільки скажіть, що кохаєте мене.
– Ви ж знаєте, що кохаю… – відповіла я.
І він знову ухопив мене в обійми і почав цілувати.
Цієї миті моя тітка широко відчинила двері і стала перед нами, тримаючи в руці свічку і переводячи погляд із містера Гантингтона на мене, бо ми обоє хутко схопилися на ноги і тепер стояли досить далеко одне від одного. Проте він збентежився лише на мить. Оволодівши собою за лічені секунди, він упевнено сказав:
– Прошу вибачення, місіс Максвел! Не будьте до мене такою суворою. Я просив вашу любу небогу бути зі мною у горі, і в радості, й вона, як хороша дівчинка, повідомила мені, що не може про це й думати без дядькової і тітчиної згоди. Тож благаю вас не засуджувати мене до вічного нещастя: якщо ви дасте згоду, я врятований, бо містер Максвел, я певен, ні в чому вам не відмовить.
– Ми поговоримо про це завтра, сер, – холодно повідомила моя тітка. – Ця тема потребує зрілого й серйозного обдумування. А поки що вам краще повернутись до вітальні.
– А тим часом, – благав він, – дозвольте мені доручити свою справу вашому найпоблажливішому…
– З мого боку до вас не має бути ніякої поблажливості, містере Гантингтон, якщо мова йде про щастя моєї небоги.
– О, справді! Я знаю, що вона – янгол, а я – найостанніший негідник, який насмілився заволодіти таким скарбом, та я радше помру, ніж поступлюся нею на користь найкращого з чоловіків на світі, – а щодо її щастя, то я пожертвував би своїм тілом і душею…
– Ви пожертвували б душею, містере Гантингтон?
– Ну, я поклав би своє життя…
– Від вас не вимагатиметься, аби ви його клали.
– Тоді проведу його… присвячу своє життя і всі сили збереженню…
– Іншим разом, сер, ми про все це поговоримо – і я прихильніше поставилася б до ваших пропозицій, якби ви вибрали також інший час і місце й, дозвольте додати, – іншу манеру для свого освідчення.
– Але ж, розумієте, місіс Максвел, – почав він.
– Прошу вибачення, сер, – сказала вона з гідністю, – про вас вже запитували гості, – і вона обернулася до мене.
– Тоді ви маєте просити за мене, Гелено, – сказав він і нарешті пішов.
– Тобі краще піти до своєї кімнати, Гелено, – мовила тітка серйозним тоном. – Я обговорю цю справу з тобою також завтра.
– Не гнівайтеся, тітко, – сказала я.
– Я не гніваюся, люба, – відповіла вона. – Я просто здивована. Якщо це правда, що ти не можеш прийняти його пропозицію без нашої згоди…
– Це правда, –
