Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
– Не думаю, що я маю це робити.
– Ну тоді будь вдячною, що біля тебе є мудріші голови, аби думати за тебе. У мене ще не було достатньо часу уважно вивчити стан справ цього молодого шельми, але я бачу, що значна частина чималої власності його батька вже розтринькана, – та все ж, думаю, ще залишився досить непоганий її шмат і трохи дбайливого піклування ще може зробити з цієї власності лялечку; ще ми маємо умовити твого батька дати тобі пристойний посаг, а якщо ти будеш добре себе поводити, хто знає, що я захочу відписати тобі в своєму заповіті! – підморгнувши, сказав дядько.
– Дякую, дядьку, за це і за всю вашу доброту, – відповіла я.
– Атож, і я ще розпитав цього молодого жевжика про дарчі листи, – провадив далі він, – і хлопець видався мені налаштованим на те, щоб бути досить щедрим у цьому питанні…
– Я знала, що він таким і буде! – сказала я. – Але, благаю, хай думки про це не непокоять ні вас, ні його, ні мене; бо все, що маю я, буде його, і все, чим володіє він, буде моїм; а що ще може потребувати кожен із нас? – І я вже збиралась вийти з кімнати, аж він покликав мене назад.
– Чекай, чекай, – вигукнув він, – ми ще не призначили дату. Коли це має статися? Твоя тітка відкладала б це до Бог знає коли, але він прагне стати до шлюбу якомога раніше, слухати не хоче про те, щоб чекати довше місяця; ти, гадаю, будеш тієї ж думки, тож…
– Зовсім ні, дядьку; навпаки, я б хотіла почекати принаймні до закінчення Різдва.
– О! тьху, тьху! не розповідай казочок – мені краще знати! – недовірливо вигукнув дядько.
Проте це відповідає дійсності. Я зовсім не поспішаю. Це вже саме по собі щастя – знати, що ми поєднаємося й що він справді кохає мене, а я сама можу кохати його так віддано і думати про нього так часто, як мені заманеться. Однак я сказала, що про дату весілля треба порадитися з тіткою.
Розділ XXI
1-е жовтня. – Усе вже владналося. Мій батько дав свою згоду, і весілля призначили на Різдво. Моїми дружками будуть Мілісент Гаргрейв та Анабелла Вілмот, – не тому, що я у такому вже захваті від останньої, а просто через те, що не маю іншої подруги.
Коли я розповіла Мілісент про свої заручини, вона просто-таки роздратувала мене своєю реакцією. Якусь хвилю вона здивовано дивилася на мене, а потім сказала:
– Гаразд, Гелено, гадаю, я маю привітати тебе – і я рада бачити тебе такою щасливою; але не думала, що ти вийдеш за нього; і не можу не дивуватися, що він так тобі подобається.
– Чому так?
– Бо ти набагато краща від нього, а в ньому є щось таке зухвале і відчайдушне, що я завжди відчуваю бажання забратися з його дороги, коли бачу, що він наближається.
– Ти боязка, Мілісент; і це не з його вини.
– А потім ще його погляд, – продовжила вона. – Люди вважають його гарним, і, звісно, він таки гарний; але мені не подобається такий тип краси, і я здивована, що тобі він сподобався.
– Але чому ж, благаю?
– Ну, ти знаєш, я думаю, що в його зовнішності немає нічого благородного чи піднесеного.
– Насправді ти здивована, що мені може подобатись чоловік, не схожий на помпезних героїв рицарських романів. Так от, дай мені мого коханого з плоті й крові, і я полишу всіх серів Гербертів і Валентинів тобі.
– Я сама їх не хочу, – відказала вона. – Я теж задовольнюсь плоттю і кров’ю – лише крізь цю плоть має сяяти дух і переважати її. А тобі не здається, що обличчя містера Гантингтона надто вже червоне?
– Ні! – обурено вигукнула я. – Воно взагалі не червоне. На його обличчі є лише приємний рум’янець, здорова свіжість – теплий, блідо-рожевий відтінок, що добре гармоніює із темнішим кольором щік. Я ненавиджу, коли чоловік білий і рум’яний, як розфарбована лялька, або весь хворобливо білий, або смаглявий, ніби закопчений, або трупно-жовтий.
– Гаразд, про смаки не сперечаються, але я полюбляю блідих або смаглявих, – відповіла вона. – Але якщо бути щирою, Гелено, я тішилась надією, що одного дня ти станеш моєю сестрою. Я чекала, що наступного сезону тобі представлять Волтера, думала, що він тобі сподобається, і була впевнена, що йому сподобаєшся ти, тож сподівалася, що ви поєднаєте свої долі. Можливо, він і не такий вже гарний, але виглядає набагато витонченішим і кращим за містера Гантингтона, – і я упевнена, що ти і сама б так сказала, якби знала його.
– Неможливо, Мілісент! Ти думаєш так, бо ти його сестра; і тільки з огляду на це я тобі прощаю.
Міс Вілмот висловила свої відчуття стосовно цієї теми майже так само відкрито.
– Отже, Гелено, – сказала вона, підходячи до мене з усмішкою, що не мала в собі ніякої доброзичливості, – ти маєш стати місіс Гантингтон, так я гадаю?
– Так, – відповіла я. – Хіба ти не заздриш мені?
– О Боже мій, ні! – вигукнула вона. – Колись я стану леді Лоубаре і тоді зможу запитати тебе: «Хіба ти мені не заздриш?»
– Віднині я нікому не заздритиму, – мовила я у відповідь.
– Справді! То ти настільки щаслива? – глибокодумно сказала вона; і щось дуже схоже на хмару розчарування затьмарило їй обличчя. – А він кохає тебе – я маю на увазі, чи обожнює він тебе так, як ти його? – додала вона, втупившись у мене з погано прихованою тривогою.
– Я не хочу, аби мене обожнювали, та переконана, що він кохає мене понад усе на світі.
– Авжеж, – сказала вона, кивнувши головою. – Мені хотілося б… – вона зробила паузу.
– Чого б тобі хотілося б? – запитала я.
– Мені хотілося б, – знову почала вона із сухим сміхом, – щоб усі гарні риси поєдналися в одній особі – щоб лорд Лоубаре мав Гантингтонове обличчя і гарний характер, і всю його дотепність, і веселість, і чарівливість, а Гантингтон мав родовід Лоубаре, і титул, і чудовий старий фамільний маєток, а я мала його; а ти могла б собі забрати лорда Лоубаре.
– Дякую, дорога Анабелло, але мені містер Гантингтон подобається
