Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
Насилу взялася я до роботи, яка, щоправда, потребувала лише кількох штрихів для повного завершення, аж попід моїм вікном пройшли мисливці. Воно було наполовину відчинене, і містер Гантингтон, певно, побачив мене, бо вже за півхвилини повернувся і, сперши рушницю об стіну, підняв віконну раму, заліз до кімнати й глянув на мою картину.
– Дуже мило, – за кілька хвилин озвався він. – Підходящий етюд для молодої панни. Весна, яка саме перетворюється на літо; ранок, що якраз наближається до півдня; дівоцтво, яке перетворюється на жіночу зрілість, і надія, що межує зі здійсненням. Гарненька дівчина! А чому ви не зробили її чорнявою?
– Я гадала, світлі коси їй личитимуть більше. Бачите, я зробила її блакитноокою і пухкенькою, а також білявою і квітучою.
– Слово честі, справжнісінька дівчина з шинку! Закохався б у неї, якби тут не було художниці. Свята невинність! вона думає про те, що настане пора, коли до неї теж залицятимуться палко та ніжно, як до цієї горлиці, й уявляє собі, як приємно це буде і якою ніжною і вірною буде вона.
– І яким ніжним та вірним буде він із нею, – сказала я.
– Можливо, бо в цьому віці надія породжує дикі й дивні ілюзії.
– То ви називаєте це дикою екстравагантною ілюзією?
– Серце підказує мені, що ні. Колись і я міг так думати, але зараз я кажу: дайте мені дівчину, яку кохаю, і я присягнусь у вічній вірності їй і лише їй – в юності та старості, в житті та смерті, якщо вже старість і смерть таки мають прийти.
Він сказав це так серйозно, що моє серце забилося від захвату; але вже за хвилину він змінив тон і зі значущою посмішкою запитав, чи не маю я «якихось іще портретів».
– Ні, – відповіла я, зашарівшись від збентеження та гніву.
Але моя тека з малюнками лежала на столі, тож він узяв її і почав порпатися в малюнках.
– Містере Гантингтон, то мої незакінчені ескізи, – вигукнула я, – і я ніколи нікому не дозволяю на них дивитися!
І хотіла була видерти її в нього, та він не випускав її з рук, запевняючи, що йому «над усе подобались незакінчені ескізи».
– Але я не даю їх… я справді не можу дати вам цю теку!
– Тоді дайте мені те, що всередині, – сказав він, і коли я таки видерла теку, встиг витягти відтіля більшу частину малюнків, погортав їх і, вигукнувши: «Дяка долі, ось ще один!», поклав до кишені жилета маленький овальний листок – то був його портрет, якого намалювала я з ескізу і доклала величезних зусиль, щоб довести його до кінця.
– Містере Гантингтоне, – вигукнула я, – наполягаю, щоб ви мені це зараз же віддали! Це моє, і ви не маєте жодного права брати його. Негайно давайте сюди – я вам ніколи не пробачу, якщо не віддасте!
Та що дужче я наполягала, то більше він реготався. Врешті він віддав мені його.
– Що ж, якщо він такий дорогий для вас, то не буду позбавляти вас цієї втіхи! – сказав він.
Аби показати йому, яким дорогим він для мене був, я розірвала той листок і кинула у вогонь. Він не був до цього готовий. Його веселощі де й поділися і, глянувши, як палахтить у вогні той малюнок, він підвівся, а потім, недбало кинувши: «Гм! Піду-но я зараз постріляю», виліз надвір через вікно, взяв рушницю і, насвистуючи якусь мелодію, пішов собі.
Повернувшись до вітальні, я побачила, що пан Боргам урешті наважився вирушити на полювання, тож після ленчу, на який чоловіки й не думали з’являтись, я запропонувала жінкам піти на прогулянку. Ми довго гуляли і, повертаючись до маєтку зустріли мисливців. Вони були брудні й утомлені, тож ішли вигоном, аби не зустрічатися з нами, та містер Гантингтон, увесь заляпаний кров’ю своєї здобичі, – що неабияк образило тітчине почуття пристойності, – приєднався до нас і почав жартувати з усіма, крім мене. Ішов він поруч із Анабеллою Вілмот і так дотепно розповідав про різні пригоди, що сталися з ними того дня, що я просто луснула б зі сміху, якби ми були з ним у добрих стосунках, але він звертався лише до Анабелли, і я, вдавши з себе геть байдужу до всього, що відбувалося поміж ними, йшла собі за кілька кроків позаду, а моя тітка і Мілісент йшли попереду, узявшись за руки і балакаючи про щось. Нарешті, містер Гантингтон звернувся до мене і пошепки запитав:
– Гелено, чому ви спалили мій портрет?
– Бо хотіла його знищити! – шорстко відказала я.
– Що ж, дуже добре! – сказав він. – Якщо ви не цінуєте мене, то я дружитиму з тією, котра мене цінуватиме.
Я подумала, що він сказав те жартома – така собі грайлива суміш удаваної покори і байдужості, але він знову підійшов до міс Вілмот і відтоді аж дотепер – упродовж того вечора, і наступного дня, і ще наступного, і знову наступного, й упродовж сьогоднішнього ранку (22-го числа) не озвався й не глянув на мене – геть не розмовляв зі мною, хіба тільки у разі простої необхідності – навіть не дивився у мій бік, а лише зиркав холодним, недружнім поглядом.
Моя тітка помічає цю зміну в ньому, й хоча вона й не запитувала про причину і не робила мені стосовно цієї теми ніяких зауважень, та я бачу, що це приносить їй задоволення. Міс Вілмот теж не оминула цю зміну увагою і приписала її своїм чарам і звабливості; а особисто я почуваюсь воістину жалюгідною – навіть більше, ніж мені хотілося б у цьому зізнаватись самій собі. Гордість відмовляється мені допомагати. Вона завела мене в біду й не збирається мене з неї витягати.
Він нікого не хотів ображати – то був лише його веселий, грайливий дух; а я через своє уїдливе обурення так
