Син - Філіп Майєр

— Ну ж бо, Тіететі! — сказав Тошавей.

— Якби він переміг тебе, — додав Пізон, — то нарізав би м’ясо з твоїх грудей на шматочки й жер його, спостерігаючи, як ти конаєш.

Тонкава подивився просто мені в обличчя, а тоді перевів погляд кудись удалину. Темп його пісні пришвидшився. Я вирішив, що зволікати нічого, і вистрелив. Воїн замовк і засіпався в передсмертних судомах.

Це був високий, вродливий індіанець із довгим лискучим волоссям. Пізон одним рухом зняв із нього скальп. І тоді — куля, мабуть, влучила в якусь з’єднувальну кістку — голова воїна просто розпалася навпіл. Обличчя впало йому на груди, а задня частина голови завалилася назад; як я зрозумів, ніхто з моїх супутників іще не знав, що куля може таке утнути.

Усі інші вже повідверталися, а я — досі не міг відвести погляду.

— Дивні речі ти виробляєш, Тіететі-Таїбо, — мовив Пізон.

— Хаа. Цаа манесукаре, — відповів я (це означало «Еге ж. Учися, доки я живий»).

Неекару та мене послали на пошуки зброї та іншого майна вбитого воїна, яке він кинув, коли тікав від нас. Я, по правді кажучи, був радий від’їхати подалі від понівеченого мертвого тіла, тож погнав свого поні галопом. Ми з Неекару проїхали десь із годину, поки не надибали рушницю загиблого тонкава. Це був новісінький спрінґфілдський мушкет, і мій друг дуже здивувався, адже це плем’я завжди було дуже бідним.

— Він роздобув цю рушницю в білих, — сказав Неекару. — І свого коня — теж.

Мені, відверто кажучи, було байдуже. І взагалі, нехай Неекару їде собі далі та порпається в речах тонкава сам — навряд чи він знайде там щось путнє. Напевно, з усього нашого племені лише я знав, скільки рушниць та коней можуть мати «блідолиці».

Я залишився сам. Наших воїнів ніде не було видно; до самісінького небокраю — висока, густа трава. Мій поні з апетитом наминав блакитні волошки. Я подумав про те, кому дістанеться скальп убитого тонкава. Може, мені?

Той, кого вбили, був не сам — його супутникові вдалося втекти. Але команчі вирішили не переслідувати цього тонкава. Адже він — індіанець із резервації, який уміє виживати в екстремальних умовах лише трошки краще за «блідолицих»! — залишився сам (навіть без коня) на незнайомій території. До того ж він, оговтавшись після бою, з легкістю зміг би застрелити здаля щонайменше одного з нас. А команчі не такі дурні, як білі: вони не лізуть усім гуртом на вірну смерть лише заради того, щоб убити одного-однісінького ворога.

Тож, давши спокій індіанцеві, який утік, ми забрали двох коней, трофейні скальпи вбитого та новенькі рушниці (це була погана звістка для нас: білі починають нову хвилю війни). Неекару ще знайшов у сумці вбитого воїна кілька десятків паперових пижів — ще один розкішний подаруночок від білих.

— Подивіться лишень, що я знайшов серед усякого лайна! — вигукнув він.

Та ніхто не висловив захоплення цією знахідкою. І ми повернулися до нещодавно вбитого нами бізона й улаштували бенкет: з’їли сиру печінку з жовчю, а тоді розпалили багаття та підсмажили м’ясо, соусом слугував кістковий мозок тварини. Скальп тонкава дістався Пізонові: я ж лише прикінчив того воїна своїм пострілом.

Наступного ранку вітер змінив напрям, і до нас доносився спочатку ще слабкий трупний сморід. Я подумав, що це просто якась тварина здохла неподалік. Але команчі занепокоїлися. Вони швидко загорнули рештки м’яса бізона в його ж шкуру та нав’ючили цей вантаж на коня, вільного від вершника. І ми всі вирушили на запах. За кілька годин, коли ми доїхали до невеличкого мальовничого каньйону, сморід став просто нестерпним, і наші коні зупинилися самі, ніяк не бажаючи просуватися далі в тому напрямку.

Панувала тиша — лише шуміла трава та дзюркотів струмок. Та ще шаруділи від вітру шкури численних тіпі — їх було, мабуть, кілька сотень. І серед них неквапно походжали, мов перебуваючи в себе вдома, величезні чорні грифи. Тисячі грифів.

Мене знудило, і кількох воїнів — теж. Порадившись, Тошавей та інші призначили мене розвідником.

— Ви що, жартуєте? — витріщився я на них.

— На цьому кладовищі немає живих людей, окрім нас, — мовив Тошавей.

Він дав мені чисту ганчірку, щоб я зав’язав її, зробивши щось на кшталт маски, і це бодай трошки мало допомогти мені врятуватися від смороду.

— Дай мені пістолета, — сказав я.

— Він тобі не знадобиться.

— Усе одно дай.

Тошавей, знизавши плечима, простягнув мені револьвера. А тоді допоміг зав’язати ганчірку так, щоб вона добре затуляла мої рот і ніс.

— Найголовніше — устигнути підняти цю «маску», коли потягне блювати, — сказав він.

Декілька грифів злетіло, решта відступила, даючи моєму коневі дорогу. Усюди проносилися величезні чорні хмари м’ясних мух. Земля була встелена залишками людських тіл: сотні, тисячі — їх було не злічити. Мій поні спочатку намагався їх обходити, та потім зрозумів, що це марна справа. І наступав просто на них.

Геть усі трупи були розірвані на шматки хижими тваринами — тож усюди, куди не глянь, валялися людські голови та частини тіл. Також я побачив розкидану абияк зброю: рушниці, луки, ножі. Залишки людей уже були жахливо спотворені, та я все-таки зміг розгледіти, що скальпи з них ніхто не знімав. Що ж тут сталося?

Майже всі коні, вочевидь, повтікали чи потрапили до кігтів хижих тварин. Та все-таки кілька десятків досі лишалося: вони напасалися там, де ще можна було знайти траву. І я вгледів велику сіру кобилу, яку так і не розсідлали, і з часом сідло сповзло під неї, тож вона ледь могла пересувати ноги. Я видав звук, схожий на кінське іржання, і поволі під'їхав до нещасної тварини. Вона стояла, похнюпивши голову, немов казала: «Мені вже байдуже, що ти зі мною зробиш». Я взяв ножа й одним рухом перерізав ремінь, звільнивши кобилу від сідла. Тварина відступила на крок — сідло залишалося лежати в траві. І вона, зрозумівши, що тепер вільна, помчала геть. Я встиг помітити на ній армійське тавро. А сідло ж було індіанське! Ото, мабуть, звідала ця конячка у своєму житті всього, що тільки можна.

Одне з тіпі було наче запечатане: навколо нього навалили каміння та накидали чагарнику. І мене, звичайно ж, понесло туди. Усередині я побачив двох дохлих грифів і купку маленьких, акуратно складених, мов дрова, людських тіл. Певно, ховати їх по-людськи в дорослих просто не стало сил. Зрозумівши нарешті, що тут лютувала епідемія