Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Син - Філіп Майєр

Читаємо онлайн Син - Філіп Майєр
коли я визирнув з-за щита.

— Не зважай на ті, що летять мимо! — вигукнув хтось із воїнів.

Я, скарлючившись, і далі, як міг, відбивав стріли. І ці «веселощі» тривали доти, доки сагайдаки моїх мучителів не спорожніли.

Подумавши, що це вже все, я закульгав до свого тіпі. Але глядачі зашуміли, протестуючи. Тож я мусив помінятися місцями з воїнами, які в мене стріляли, щоб вони змогли зібрати свої стріли.

— Це все — для твоєї ж користі! — гукнув хтось.

Сонце тепер світило просто мені в обличчя. Примружившись, я вгледів стрілу, що, здавалося, просто висіла в повітрі.

Через деякий час, отямившись, я побачив, що наді мною стоїть Тошавей. Він бурмотів щось собі під носа — ніби читав молитву.

— Га? Що?.. — озвався я.

— Отямився?

— Хаа (так).

Я помацав свої штани. Наче не мокрі.

— Гаразд, — мовив Тошавей. — Тепер послухай-но мене: я скажу тобі дещо важливе, що свого часу сказав мені мій батько. Так-от, різниця між боягузом і сміливцем полягає ось у чому. Боягуз любить лише себе…

Я відчув, яка холодна піді мною земля і як сильно болить у мене голова (було таке враження, ніби череп тріснув). Тупа стріла — річ не така вже й безпечна. Нею-бо можна прострелити груди оленю, якщо підійти досить близько.

— …і турбується лише про власне тіло, — тим часом говорив далі Тошавей. — А хоробра людина любить інших більше за себе. Накесуабере?

Я кивнув.

— Ось це, і це, і це, — примовляв він, плескаючи мене по щоці, грудях, животі, руках і ногах, — не повинно мати для тебе жодного значення.

— Хаа…

— Добре. Ти — хоробрий маленький індіанець. Але — поглянь! Воїни засумували. Тож уставай, і нехай вони постріляють у тебе.

Незабаром мене знову звалила з ніг стріла. Воїни повсідалися в затінку та й почали грати в кості. А Тошавей тим часом напоїв мене прохолодною водичкою та обмотав мою голову шматком старої ковдри, перетворивши мене на щось на кшталт мумії (лише очі залишив відтуленими). Воїни, угледівши таке «диво природи», реготали до кольок. Але ця стара ковдра, як не дивно, допомагала: стріли-бо вже не завдавали мені такого болю, як раніше. І я припинив боятися. Наприкінці дня стрільці скоротили відстань удвічі, але їм усе одно треба було дуже постаратися, щоб у мене влучити. А за тиждень уже ніхто не міг навіть зачепити мене.

Нарешті мені влаштували іспит. Я стояв, тримаючи щита, і чекав, доки Пізон (здоровезний та товстезний індіанець, який ще не визнавав мене повноправним команчем) почне стріляти в мене з Тошавеєвого пістолета. Душа моя, відверто кажучи, утекла кудись у п’яти. Та я, зібравши всі свої сміливість і витримку, відбив усі кулі, ні на мить не припиняючи крутити щитом. Пізон, перезаряджаючи пістолета, зиркнув на мене так, ніби хотів цим поглядом остаточно вибити з мене душу. Але я, не звертаючи на це уваги, усе крутив і крутив щитом. Щит цей був непростий: вважалося, що він охороняє від злих сил усе наше селище. І якщо до нього хоч пальцем торкнеться жінка під час місячних — його треба буде одразу ж знищити.

Тієї весни команчам було особливо важко полювати. Коли Тошавей був малим, сюди приходили незліченні стада бізонів, але індіанці мого віку вже не бачили такого. Команчі знали, що чисельність бізонів зменшилася через посуху. Та це була не єдина причина: індіанці зі східних племен, яких на нашій території раптом стало дуже багато, відстрілювали бізонів, і тому нам не залишалося майже нічого. Тож ми мусили винищувати цих індіанців у таких самих кількостях, як і білих. Для підлітків це була чудова можливість роздобути свій перший скальп, не від'їжджаючи далеко від рідного селища.

Коли відцвіли дерева юка, Тошавей повів загін із кількох десятків воїнів на пошуки бізонів (а також індіанців із чужих племен) і мене теж узяв із собою. Після кількох днів подорожі ми побачили невеличкий табун бізонів, які просувалися на захід — у напрямку Нью-Мексико, де землі були менш родючими. Зрозуміло, що вони від чогось — чи радше від когось — тікали. І невдовзі ми з’ясували, від кого саме. Це були тон-кава — любителі «вогняної води», які, найпевніше, протягом наступного десятиліття мали остаточно зникнути з лиця землі.

Неекару, який саме вчив мене знімати шкуру з убитого бізона, вклав ножа в піхви та в три стрибки опинився в сідлі. Я ж кудись запроторив свого лука. А коли знайшов його та вмостився на свого поні — команчі вже мчали галопом далеко попереду мене.

Прерія не така рівна, якою здається на перший погляд. Тут — яма, там — канавка. До того ж я не аж так жадав крові тонкава, як команчі. І тому дуже скоро Тошавей та інші воїни зникли з моїх очей. День був чудовий. Лагідний вітерець гойдав високу зелену траву; небо було майже безхмарним, і сонце гріло (але не надто сильно) мою спину. Щось мені не дуже хотілося вбивати будь-кого. Та й вогнепальну зброю мені не дозволяли носити із собою, а з лука я стріляв досить посередньо (досі ще не навчився влучати в рухому ціль).

Мій кінь перейшов на галоп, щоб наздогнати інших, та я притримав його. Ось поверну зараз на південний схід, а тоді — десь два тижні їзди — доберуся до білих… Ну, якщо мене, звісно ж, не впіймають. Аж раптом серед зеленої травички я помітив маленькі червоні квіточки. Пуа нацу. А як вони звуться англійською? Я не знав. Подумав раптом про батька. І… погнав коня галопом — треба було наздогнати своїх.

За кілька хвилин я почув постріли та чиїсь вигуки, а трохи згодом — побачив наших вершників та коней. Тошавей і Пізон із кількома іншими воїнами стояли на травичці біля індіанця з племені тонкава, який лежав, обтиканий стрілами, у величезній калюжі крові (її яскраво-червоний колір здавався на тлі зелені ще яскравішим). Воїн був іще живий.

— Я дуже радий, що ти прийшов, Тіететі-Таїбо, — мовив Тошавей.

Команчі були спокійні й невтомлені, а їхні коні пощипували собі травичку. Неекару тримав свого списа напоготові — а ну-ж раптом тонкава ще не навоювався. Усі інші вже заховали свою зброю, і вигляд мали такий, ніби просто підстрелили якогось там лося чи ведмедя. А тонкава — співав, зі свистом втягуючи повітря. Його груди та підборіддя були залиті кров’ю, наче він тільки-но скуштував людського м’яса.

Тошавей і Пізон стиха про щось погомоніли. А тоді товстун простягнув мені старого пістолета

Відгуки про книгу Син - Філіп Майєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: