Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Син - Філіп Майєр

Читаємо онлайн Син - Філіп Майєр
зброї бракує?!

— Скільки в тебе людей, Пітере? — поцікавився Ґілберт.

— Багато! — відрізав я. — І мексиканців я також озброїв!

Про мексиканців — це була цілковита брехня, але Ґілберт, на щастя, злякався-таки.

— Це тобі просто так не минеться! — пригрозив він.

Та й забрався геть.

Консуела й Салліван усеньку ніч провели на ногах — смажили яловичину та баранину для гостей. Зранку половина мексиканців попросила дозволу залишитися, доки для них не мине небезпека. Що ж до другої половини — ці сміливці вирішили самотужки дістатися Мексики. Тож ми забезпечили їх їжею та водою, і вони (хто пішки, а хто верхи) подалися в напрямку річки. Ці люди знали, що в Мексиці триває війна, утім, мабуть, вирішили, що там таки краще, ніж тут.

Усі ці мексиканці були впевнені, що це полковник надав їм притулок. Еге ж… Хто, як не «дон Ілай»? Боляче. Та я терпів це, не намагаючись нікого ні в чому переконувати. Адже мексиканці звикли до думки, що їхнім життям керують «сильні світу цього». А може, вони просто тверезо дивляться на речі — на відміну від таких, як я.

Мій батько весь день удавав із себе добренького дідуся, розважаючи мексиканських дітей байками про індіанців. Він показував хлопчакам і дівчаткам, як можна розпалити вогонь, маючи лише дві палички. А ще — демонстрував свою спритність і силу, стріляючи з індіанського лука (робив він це з легкістю, натомість я, значно молодший за нього, не міг навіть як слід натягнути тятиву). Таким щасливим і безтурботним я його бачив хіба що тоді, коли мама була жива. Хто знає — може, йому варто було стати шкільним учителем.

— Це ми, мабуть, востаннє бачимо мексиканців, які йдуть звідси на південь, — сказав він, спостерігаючи за юрбою, що поволі просувалася до річки.

Вони, як це не дивно, обожнювали полковника, — хоч і животіли в хакалес, де влітку панувала спека, а взимку — холоднеча. І знали, що «дон Ілай» — власник величезного білого будинку, що розповзся тут, мов ненажерливе чудовисько (а грошей він має стільки, скільки будь-хто з них і за мільйон років не заробив би). Вони ховали своїх дітей, які народжувалися мертвими, просто біля загонів для худоби. А скажи лишень про все це полковнику (чи будь-якому білому) — він відповість щось на кшталт «Не верзи дурниць — вони чудово живуть!».

Так чи інакше — мексиканці, які хотіли піти, пішли. А я, взявши із собою людей, подався до містечка. Біля кожного будинку ми зупинялися та стукали в двері. І якщо бачили там якусь незнайому підозрілу мармизу — наказували вимітатися звідти негайно. Кемпбелл понаписував та порозвішував скрізь нові папірці. Текст був такий: «Стрілятимемо без попередження в кожного, хто вийде на вулицю з вогнепальною зброєю. Техаські рейнджери».

О шостій вечора на вулицях стало зовсім безлюдно. Завершивши свій обхід, ми підрахували, що минулої ночі було спалено ще чотирнадцять будинків. Сержант Кемпбелл сказав мені, що завтра поїде геть. Треба, мовляв, показатися справжньому, «людському», лікарю (щодо «цукрової терапії» ветеринара Ґуїллермо Чавеза — вона, принаймні, сприяла тому, щоб прострелене сержантове передпліччя не боліло ще більше й не гноїлося). А тоді — їхати на південь, щоб охороняти там великі ранчо («великі» — це такі, що мали площу понад двісті квадратних миль). Як я зрозумів, Кемпбеллу вже добряче накрутили хвоста за непокору, — адже він, найпевніше, самовільно пробув тут довше, ніж йому наказували.

Щоб трошки заспокоїти нерви, узяв почитати газету (уперше за весь тиждень). «Заспокоївся». Буря в Ґалвестоні забрала життя трьохсот людей. Це, звичайно, невелика біда порівняно з тим, що трапилося минулого разу: десять тисяч загиблих і перетворення Ґалвестона з найбільшого та найкрасивішого міста штату Техас на жалюгідні руїни.

О п’ятій ранку зателефонувала Саллі й повідомила, що Ґленн уже почувається дещо краще.

18 серпня 1915 року

Сьогодні всі мешканці нашого містечка, які не загинули в перестрілках і не поїхали геть, зібралися, щоб обговорити деякі важливі питання. Зокрема я запропонував назвати нашу залізничну станцію на честь Білла Голліса, якого було вбито біля будинку Ґарсія. Пропозицію підтримали й ухвалили. Та для Марджорі, дружини Білла, це незначна розрада. Про Ґленна довго кричали в усіх газетах як про жертву клятих головорізів-мексиканців. А про Чарлза — годі й казати. Адже він був у перших рядах, коли загін під керівництвом його славетного діда — Ілая Мак-Каллоу, який воював з індіанцями, — подався карати злочинців-перезлочинців Ґарсія. Що ж до Білла Голліса — про нього лише раз написали в нашій міській газетці.

Мені ще потім спало на думку: а що було б, якби я запропонував назвати станцію на честь котрогось із багатьох мексиканців, які тут загинули?

20 серпня 1915 року

Над нашим містечком теж прокотилася буря, промочивши нам, як то кажуть, зябра. Усі повеселішали. Крім мене. Я ж бо не можу спати: обличчя загиблих Ґарсія знову не дають спокою. Прокидаюся вдосвіта й ходжу, мов сновида, по будинку — шукаю, чим би таким зайнятися, щоб бодай на деякий час забути про них. Намагаюся не дивитися туди, де є густа тінь, бо добре знаю, що побачу там.

Навідувався до Айка Рейнолдса, який прихистив Марію Ґарсія. Він розповів, що дівчина одразу ж зачинилася в одній із вільних спалень. А вночі — втекла, прихопивши із собою пару старих туфель (вона ж була боса).

Айк жестом покликав мене за собою на ґанок, де ніхто не міг нас почути.

— Пітере, не зрозумій мене неправильно, але якби я був цією дівчиною — вважав би себе єдиним свідком убивства своєї родини. Не те щоб я це стверджував, але — з її погляду…

— Ти ж знаєш, що я від самого початку був проти цього.

— Звісно, знаю, — похнюпившись, він шаркнув підошвою. — Якби ж лишень це життя було влаштоване якось інакше.

Розділ 13

Ілай-Тіететі

1850 рік

Проживши рік серед індіанців, я вже почувався одним із них: до мене-бо ставилися так само, як до хлопчаків-команчів. Треба сказати, що зовні я від них нічим не відрізнявся. Адже Матінка Природа обдарувала мене темним волоссям і карими очима, а шкіра моя вже давно вкрилася бронзовою засмагою. Я, звичайно, знав, що команчі пильнують, щоб я не втік. Але, по правді кажучи, ні про яку втечу я не

Відгуки про книгу Син - Філіп Майєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: