Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Заручники все одно є. Думаєте, ті, кого схопили, пов’язані з підпіллям?

— Нічого я не думаю. Бо, повторюся, не схвалюю подібні методи. Я гуманіст, Марто. Тільки ж від мене нічого не залежить. Якщо бандити так цінують життя мирного люду, повинні здатися. Інакше постраждають невинні, і то вже буде не наша провина. — Нечаєв почав застібати шинель. — Гаразд, заговорилися. Корисно знати тутешні настрої, але служба. І не беріть у голову, вважайте, я сам пропалив той клятий рукав.

— За тиждень буде як новий. Обіцяю. — Марта перехрестилася.

— Та вірю, вірю. Навіть добре, що сталося саме так.

— Як?

— Оце ж із рукою вашою. Бачте, скільки приводів приходити до вас знову й знову.

— Звісно. — Дівчина напустила на обличчя світський вираз. — Заходьте. Приємно, коли змінюєш думку про панів офіцерів.

— Товаришів. Мене звати Андрієм.

— До побачення… Андрію.

Нечаєв не пішов — полетів на крилах.

Сьогодні знову його день не в квадраті, а взагалі — у кубі. Справді, ось компенсація за терплячість, із якою витримує кпини Полиніна.

Бовкнув — і, сам тоді не розуміючи, угадав.

Пункт перший: Мартинюк чи як його там переховувався в Марти Голоднюк у хаті. Сумнівів у цьому Нечаєв не мав.

Пункт другий: кілька годин тому бовкнув, що вбитий міг бути пов’язаний зі Східняком. А Полинін, чого й слід було чекати, сприйняв це скептично.

Пункт третій: Східняк, він же Максим Коломієць, проник у лікарню, перевдягнувшись у форму капітана НКВС. Коли тікав, у нього стріляли.

Нарешті, пункт номер чотири: Марта божиться, що незграбно пропалила рукав кітеля, який належить йому, капітану НКВС. А він навіть не міг припустити, що потрібну форму роздобути так просто. У світлі цього другий пункт уже не виглядає неможливим. Навпаки — усе сходиться, хай як смішно це звучало, на його капітанському кітелі.

Східняк напряму пов’язаний з Мартою.

Хтозна, він міг ховатися десь у хаті. І бути там, тримаючи зброю напоготові, поки Нечаєв грався з дівкою в кота й мишу. Уявивши це, капітан відчув, як тілом пробігли мурашки. Адже, вочевидь, був на волосину від смерті. Хоча так само міг там же, на місці, обшукати приміщення й самотужки зловити Коломійця. Або застрелити, як уже б вийшло.

Навряд він там сам.

Але всі вони, ці бандери, не сповна розуму.

Думали, знайшли дурника, який просто так проковтне пропалений рукав. На їхньому місці він оцінив би обстановку, як несприятливу. Зрозумів: це провал, і чимшвидше забрався б подалі від небезпечного місця.

Ці сидять, граються далі.

На що сподіваються, чого чекають — не ясно.

Підсумовуючи, Нечаєв вирішив дати їм добу, максимум — дві. Навряд слід чекати активних дій. Місто заблоковане, повз Орлова справді комар не пролетить. Нічого, хай чекають, поки вляжеться.

Дуже скоро іншого дочекаються.

2

Ліс поблизу Ставчан, район Ковеля

Довбуш не чекав знову побачити в їхньому таборі хорунжого Остапа.

Та коли Червоний вийшов назустріч, зрадів і зітхнув полегшено. Східняк пішов з малою групою до Луцька й зник. Хтозна, чи затримався, чи викрили й убили, чи, найгірше, дозволив узяти себе живим. Хоч командир лишив Довбуша замість себе, чотовий не вповні розумів власний статус. Відчували це й вояки. Передих затягувався, відносна безпека та утримання від бойових дій розслабляло, без Коломійця дисципліна швидко починала хитатися. Довбушу корилися, але відчував — ще трохи, і доведеться закручувати гайки.

Одначе вибору не лишалося: стояли без діла, чекаючи на командира. Довбуш розпорядився проводити щоденний вишкіл, а сам вирішив не гаяти часу й спробувати перевірити двох прибулих сам. У Ставчанах був тайник, про який не знала навіть Іванна, — цей «мертвий» пункт[16] зв’язку облаштували раніше, на нього показав Східняк. Також один із господарів погодився надавати фірманку[17], що дозволяло людині з надійними документами, захованими в тайнику, вільно й досить швидко пересуватися в потрібних напрямках. Так Довбуш перетворився на селянина, який шукає, куди б найнятися на весняні роботи — у рідному селі, колись зруйнованому танками й досі не відбудованому, люди бідують, у колгоспі не заробиш.

Аби дістатися Горян, звідки, за словами Мирона Чотаря, той був родом, Довбушу знадобився день. Ночувати попросився в певну хату, де, почувши потрібне гасло, господарі пустили й нічого не питали. Перед тим, відмітившись у сільраді й дізнавшись, що тут не бракує своїх робітників, з чистою совістю взявся до справи, заради якої прийшов. Поговоривши з кількома потрібними людьми, він добряче замислився, вирішив переспати з почутим, а рано-вранці подався назад тією ж самою фірманкою.

Уже коли йшов до бази, прикидав різні варіанти подальшої дії. Більше схилявся до думки, що не треба форсувати події. Дочекатися Східняка, переклавши на командира право приймати рішення. Або — дізнатися, чи ще той живий, і в разі, якщо не так, шукати спосіб зв’язатися зі Службою безпеки. Так чи інакше, сам чотовий не бажав брати відповідальність на себе.

Ось чому раптова, як завжди, поява Остапа скинула з плечей Довбуша тягар, чим трохи полегшила життя.

Червоний напевне прийшов не просто так, у гості, бо зі своїм відділом проходив поруч. Тим більше, його супроводжували троє бійців, що означало: мав розмову конкретно до Коломійця, а решта відділу стоїть десь неподалік. Довбуш устиг лиш привітатися — хорунжий жестом звелів відійти вбік, і коли вже ніхто не чув, без зайвих передмов почав:

— Вирок Східняк виконав.

— Добре. — Інших слів Довбуш не знайшов.

— Так, та не так, — мовив Червоний. — Москалі за це взяли заручників. Вимагають видати вбивцю.

— Від кого вимагають?

— Від того, хто видасть. — Остап знизав плечима. — То ж знайома практика, друже Довбуш. Міняють заручників на явки з повинними. Значення для них нема, Східняк здається чи хтось інший.

— А Східняк — живий?

— Того ніхто не знає. Пошту вдалося передати за межі Луцька з великим трудом. Але не в Східнякові річ, однаково його тут нема. Ти за старшого.

— То що?

— Сидите, мов маєте добрі вакації. Людей на цьому терені бракує.

— Несправедливо, друже Остап. Далі так піде, скажеш — ми навмисне ховаємося. Не дай Бог, боягузи. Коли не дезертири.

Червоний не спішив відповідати. Витяг саморобний вишитий кисет, наслинив цигарку, задимів.

— Не буду зараз сперечатися. Часу нема й бажання. Москальська блокада всіх розпорошила, подрібнила. Багато командирів полягло. Нема, кому піднімати. Де-не-де почалося пияцтво, а хтось замалим гареми собі не позаводив. Тієї армії, до якої я прийшов і складав присягу тут, недалеко, у Вовчаку[18], — уже нема.

— Чекай, друже Остап! Ти говориш