Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Кажу, як було. — Мирон лишився стояти. — Ну, повірив, що більшовики кращі за поляків.

— Ти або сліпий, або глухий, або дурний. — Довбуш знову присів. — Чи все відразу, в кращому випадку. Бо за гірше поки помовчимо.

— Яке — гірше?

— Комуністи заморили Україну голодом, — відрізав чотовий. — Не чути про це тут міг сліпий, глухий та дурний. А чути, проте все одно кликати сюди совєти, міг тільки ворог. Ось воно, гірше.

Навіть у півтемряві бункеру було помітно, як Мирон спершу побілів, потім почервонів.

— Я не ворог. Кожен може помилятися. Люди всюди зустрічали совіцьке військо з квітами. Хліб-сіль несли. Комуна ж обіцяла звільнення.

— Ось тебе й звільнили, Чотарю. Ходив по селу з червоною пов’язкою на рукаві, морочив людей колгоспом. За тобою тягалися сільські нероби й п’яниці. Хто там із них потім писав заяву, в партію хотів?

— Не я.

— Не ти. Друг твій, Савка Лисюк.

— Ніколи ми з ним не дружили!

— А коли разом ходили по наймах?

— До роботи він не годний! Ще прокрався, через Савку нам не заплатили! Праці не мали потім ще майже сезон, бо поголос пішов! І не взяли його в партію!

— Зате бульбівці повісили, — відрубав Довбуш, повернувся до Червоного. — Буває таке, чув, друже Остап? Хтось із Горян назвав тамтешнього пияка комуністом, хоч той лиш просився, і то без толку. За це Лисюка стратили, ще й листівку поширили. Більшовик, мовляв, так із кожним буде. Зараз його батько — голова колгоспу, а самого Савку совєти тамтешні мають за героя.

— Теж у герої захотів? — Червоний знову пропік Чотаря поглядом.

— Нічого не розумію! До чого Савка убогий, який герой?

— Та вже не знаю, — знизав Довбуш плечима. — Тільки ти, Мироне Чотар, потім справді якийсь час працював у колгоспі. Мав якусь чорну роботу, поки німці не прийшли. За них у вас артіль була, десь маялися по заробітках. Нічого не казали про твою дружбу з німаками, і я гріха на душу не візьму. Але як рік тому совєти знов повернулися, до тебе приходили з НКВС. У самооборону ладнали, у «яструбки», хіба ні?

Мирон ковтнув невидиму глевку грудку.

— Ні, — видушив із себе.

— Не приходили — чи не агітували?

— Приходили. Вони до всіх вступали, по хатах ходили. Не тільки вони, ще реєстр робили для їхнього військкомату.

— Я питаю за енкаведистів.

— Розмовляли, бесіди проводили. Так це в них називається…

— Знаю без тебе, як зветься! Тільки не всякий після таких розмов і бесід таємно приходить до односельців, котрих уважає надійними! І вербує в агенти, обіцяючи від влади захист та різні блага!

Довбуш рвучко підвівся, обійшов стіл, уже не дивлячись на Червоного, стрімко ступив до Чотаря, згріб за грудки, сильно тряхнув, просичав у налякане лице:

— Потім, коли тебе хапали за язик, прикидався дурником: не те, мовляв, хотів сказати. Цікавився, чи таке іншим пропонували. Бо тебе, бач, обіцянками солодкими годували! А ще за якийсь час тебе, такого терплячого, якому однаково, чия влада, аби жерти було, раптом забирають в облаву й мобілізують до війська! Дають утекти!

— Брехня!

— Тобі назвати тих, кого я ось тільки вчора про тебе в Горянах розпитував?

— То наклеп! Наклеп, друже Довбуш! На Савку ж наклепали, який він, з біса, комуніст!

— Я не першого-ліпшого на вулиці пиняв, Чотарю! Є в Горянах наші люди, про яких ти нічого не знаєш, на щастя! Інакше давно б уже здав своїх хазяям із енкаведе!

— Нема в мене там хазяїв! Люди не знають, що кажуть! Нехай мені в очі…

Довбуш різко штовхнув Мирона до стіни. Ударившись спиною, він не встояв, сповз на підлогу. Червоний далі сидів незворушно, ніби його нічого не стосувалося. Чотовий рвучко прочинив двері, даючи тим самим наперед обумовлений сигнал, і до бункера пройшов Цвяшко. Ззовні вхід знову причинили, Степан примружився, звикаючи до млявого світла. Машинально зробив кілька кроків уперед, зупинився й завмер. Довбуш почав відразу, без передмов:

— Ви разом тікали від мобілізації?

— Так, — кивнув Цвяшко.

— Чия була ідея?

— Узагалі я ні на кого не надіявся, нікого не чекав. Спробував сам, зловили. Думав — уб’ють. Зуб вибили, натовкли добряче. Думали, злякаюся. Однаково б тікав.

— Отже, товариша собі не шукав?

— Цей, — Степан кивнув на Мирона, — як побачив, що там коїться, сам набився в компанію.

— Брехня! — вигукнув Чотар, тим часом звівшись на ноги. — Ти першим до мене заговорив!

— Пояснював тобі, що до чого й куди ти зібрався. Мозок промивав, якщо вже так сказати.

— Без тебе все розумію! Скажи ще, я тебе тікати ще раз підбив!

— Мене, чоловіче, зайвий раз агітувати на таке діло не треба. А ти до мене пристав, ще й купив Східняком.

Тепер кахикнув Червоний, усі троє дружно озирнулися на нього.

— Що ж це значить — купив Східняком?

— Пояснив: знає, куди треба пробратися й у яку хату постукати, аби потім провели до відділу Східняка. Я про такого, чесно сказати, не чув нічого. Мені все одно, я справді вже готовий був податися в партизанку. Усе одно б когось шукав. А тут така нагода раптом.

— Ти сам мене питав, де наші партизани!

Чотар, відштовхнувшись від стіни, кинувся на Цвяшка, нагнувши голову. Довбуш ступив навперейми, знову відштовхнув Мирона до стіни, глянув через плече на Степана.

— Вийди, ти вільний.

Той виструнчився, як учили на вишколі, залишив бункер. Чотар сидів на підлозі, обхопивши руками похилену голову, ніби так можна було заховатися.

— Ось про це я й кажу, друже Остап, — мовив Довбуш. — Схоже, він, — указівний палець тицьнув у Мирона, — як хотів колись совєтів, так і далі їх хоче. Знав, що хтось із рідні підтримує зв’язок зі Східняком. Далі енкаведе розіграло виставу із захопленням Чотаря під час облави, бо мобілізацію ж проводити треба. Потім він мав утекти й пробиратися в Ставчани, до нашої хатинки, до Іванни. Йому б дали втекти. І тут така удача: справжній утікач нагодився.

— Гарне прикриття, — погодився Червоний. — І все це, друже Довбуш, дуже добре відповідає моїм відомостям. Є певний план по знищенню не відділів, а вже окремих командирів. Не Східняк, так хтось інший. Кілька акцій уже проведено. Для НКВС — на жаль, успішно. Маємо втрати. Але тепер будемо на сторожі. — Він став перед Чотарем, дивлячись згори вниз. — Або сам усе розкажеш, або доправимо до крайового СБ. Ще краще — підеш із нами, СБ відрядить своїх посланців до Ківерцівського лісу. З ними розмова вже буде іншою, і то не трошки.

— Я ні