Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Лице Нечаєва запалало.

— Товаришу майор, — заговорив стримано. — Мене не в канаві знайшли. У мене є досвід і нагороди. Можливо, не той, який треба тут. Але я вчуся, намагаюся освоїтися в нових умовах…

— Довго! — гаркнув Полинін. — У мене тут офіцери на ходу вчаться! Ти говориш забагато, думаєш іще більше! Тут діяти треба, капітане! Бо поки граєшся в пінкертона, бандити в тебе під носом убивають наших агентів!

— Не лише в мене. І потім, я маю свою ділянку роботи. Ви мене на неї кинули.

— Куди я тебе кинув?

— Іван Мартинюк.

— Покійників нюхаєш? — майор гмикнув. — Чув, чув. Доповіли. Жаль, не бачив. Винюхав чого?

Розмова зайвий раз переконала капітана: поки краще тримати здогади при собі. Полинін скоро дуже здивується, а разом з ним — усі, кому він, Андрій Нечаєв, не дає спокою. Тож, для порядку помовчавши, відповів:

— Наразі розробляю версію, що Мартинюк мав прямий зв’язок із групою, яка скоїла замах. Думаю, готувалося щось більше, масштабніше. Та коли Мартинюк випадково наскочив на наших солдатів і це для нього скінчилося плачевно, вони вирішили активізувати дії. Також переконаний — їх уже нема в Луцьку.

Полинін витягнув нову цигарку.

— Скажімо, з першим припущенням погодитись іще можу. Віднедавна бандерівці діють окремими групами, але всі між собою хоч як пов’язані. Але що бандити втекли — навряд. Орлов уже запечатав місто по периметру. Миша не вискочить без дозволу й перевірки. За моїм поданням уже не випускатимуть цивільних без спеціальної позначки в документах. Відмічатися треба в комендатурі, мороки багато, та й усі на виду. Як кажуть, індивідуальний підхід.

Майор закурив. Чекав від Нечаєва ще чогось. Той сидів, мов прибитий до стільця, і Полинін пояснив докладніше:

— Орлов має багату практику. Вже поділив весь Луцьк на квадрати. Пустили собаку, взяла слід від кинутого мотоцикла, загубила, правда, як на широку вулицю вивела. Там багато ходять і їздять, затоптали. І все одно їх знайдуть. Капітанську форму, ще й нашу, просто так не роздобути.

Майор ніби ненавмисне опустив факт, що в той час, поки Орлов із солдатами проводив облаву, а інші трусили агентуру й виставляли посилені пости довкола міста, саме Нечаєв старанно, нікого не пропускаючи, опитав усіх, хто був у лікарні в той момент. Після чого доповів Полиніну: вбивця був одягнутий у форму капітана державної безпеки, не нову й не парадну, повсякденну. Лікар, до якого лжекапітан звертався, відзначив: одяг на ньому висів, та й кашкет тримався на голові трохи кумедно.

— Є одна цікава деталь. Я вказав у рапорті.

— Хочеш сказати — я читав і пропустив твій геніальний здогад?

— Ні. — Капітан уже навчився стримуватись. — За купою різного ви не надали цьому значення. Бо то ж дрібниця насправді.

— Я всьому надаю значення! — підніс голос Полинін.

— І все ж хочу знову звернути вашу увагу, тепер уже окремо.

— Що ж, розумнику, здивуй мене.

— Ви кажете так, ніби розум — злочин.

— Розум — ні. — Майор затягнувся. — Але я тут почув таке цікаве слово. Старопупий. Про таких, як ти, Нечаєв. Не так розумних, як розумецьких. Але докладай.

Капітан зібрався з думками.

— Усі, з ким спілкувався терорист, відзначили цікаву особливість. Той говорив російською майже без акценту. Не так, як місцеве населення, яке вперше почуло російську шість років тому, до того практикуючи з чужих для себе мов лише польську.

Полинін подумки вилаяв себе, та зовні лишався незворушним. Не слід цьому розумнику знати, що його правда: майор справді читав це, але пропустив повз увагу. Хоча говірка, особливості мовлення — таки особлива прикмета. Перепрацювався, явно забагато звалив на себе. І відпочити нема коли, бо, як кажуть, після війни відпочинемо.

— Які висновки? Бо ти в цьому в усій красі, капітане.

— У чому?

Зараз майору закортіло змінити тон.

— Ви, товаришу капітане, зафіксували справді цікавий факт. Але виклали письмово й нагадуєте тепер, не роблячи жодних висновків. За вас, виглядає, повинен думати я. Чи не так?

— Висновки є.

— Слухаю вас.

Нечаєв прокашлявся.

— А висновок такий. Перевдягнений бандит — не з місцевих.

— Хочете сказати — не з Луцька?

— Не з Волині. Узагалі не із Заходу України. Я служив до того в різних місцях, не раз мав справу з етнічними українцями, народженими, скажімо, у Харкові, у Чернігівському чи Полтавському регіонах. У них говірка характерна, південна. Сказав би навіть — південноросійська.

— Не треба мені аж таких тонкощів. До чого ведете?

— Зрозумів, що мали на увазі свідки, яких опитав у лікарні. Тобто чому почута російська зачепила їх за вуха. Акцент чується, та не такий сильний, як тут. Для простоти назвемо того, хто зухвало застрелив нашого агента, вихідцем зі Східної України.

Полинін поперхнувся димом, закашлявся.

Отут уже важко було втриматися — виказав себе перед молодшим за званням. Ще й перед офіцером, якого ось тільки шпетив і до якого взагалі ставиться поки з певним упередженням. А бач, сучий син, твоя правда. Тицьнув майора носом туди, куди він сам найперше мав глянути й зробити власні висновки. Довести молодшому, в кого тут досвіду більше.

— Східняк?

— Так точно. Коломієць Максим.

Цього разу Полинін утримався, не перекривив, натомість підвівся, пройшовся кабінетом, розмірковуючи вголос, ніби Нечаєв був саме тим, з ким майору хотілося поділитися своїми думками:

— Якщо ми не помиляємося і колишній радянський міліціонер, а тепер — зрадник Батьківщини, на прізвисько Східняк, — той, хто зухвало застрелив нашого агента Голяка, це може означати лише одне. Операція «Біла ніч» опинилася під питанням. Адже Коломієць живий.

— Не обов’язково. — Згаданий план був дітищем Полиніна, з яким він носився і яким пишався, тож Нечаєв не збирався розчаровувати начальство. — Усе пройшло добре, агент Молот благополучно ввійшов у контакт із потрібним об’єктом. За останніми даними, він з’явився в Ставчанах, у потрібній хаті. Навіть уже забрався звідси разом із товаришем.

— Орлов доповідав, — кивнув Полинін. — Тому я й думав, що все вже рухається до кінця.

— Знайти підхід до Східняка — ще не все. По-перше, Молота могли розкрити, таку можливість ніколи не слід відкидати. Друге, не менш імовірне — агент не має змоги виконати завдання, бо на цей момент Коломієць перебуває тут, у Луцьку. Тож Молот чекає, коли він повернеться.

Полинін знову насупив брови.

— А зараз ти уже зовсім дурне говориш, капітане. Значить, треба випустити Східняка з міста, дозволити йому вийти, аби агент Молот виконав завдання й