Останнє бажання - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— А нашій мамі він був добрим чоловіком. Чи не так? — Валера показав очима студійну чорно-білу, а скорше коричневу світлину батьків, де батько у форменому френчі.

— Ти завжди цькував тата оцим твоїм «зашморг милив»! А він тебе любив! І робив для тебе все, що міг, у рамках радянської дійсності! І ти все це брав від нього! Чи ти будеш це заперечувати?

— Не буду, та й ніколи не заперечував.

— Гаразд, як ти не спиш, я приготую чай.

Брат і сестра проговорили до ранку. Коли ще трапиться така нагода? Ірина була певна, що батько написав не автобіографію, а художній твір. Дійсність його життя була прісною. І от він вирішив написати такий роман, і вигадав отакі круті повороти долі. Роберт Стівенсон ніколи не був піратом, а написав «Острів скарбів»!

— А ти пам’ятаєш, Ірко, той ендеерівський фільм «Викрадений», екранізація Стівенсона, до речі.

— Так його ж батько згадує у своїй книзі!

— А ти сама пам’ятаєш той фільм? Його показували в кінотеатрах на початку сімдесятих, здається. І там був момент, коли вішали жінку…

— А Алан Брек перестрілював мотузку на шибениці й рятував ту жінку! Пам’ятаю! Я мріяла, щоби мене рятував такий чоловік! Хай навіть вішають, аби потім отак рятували! Прекрасний фільм! Книга Стівенсона є нуднуватою, а фільм — чудовий!

— А от мені запам’яталося те, про що батько не написав! Ми тоді попхалися на той фільм усією родиною. І я пам’ятаю, як нашому татові, коли він побачив шибеницю, стало зле. Він не додивився фільму. Закашлявся і пішов. Чекав на нас під кінотеатром «Комсомолець України».

— Але це ні про що свідчить, Вальку! У нього ж була хронічна пневмонія! Він міг закашлятися і там, де, наприклад… рубали голову!

— Тобто, ти не віриш, що в нашій країні чинились оті паскудства?

— Тут хіба питання віри? Я знаю, що вони чинились. Але ж все було геть не так! У підвалах НКВД розстрілювали, а не вішали! Ти це і сам знаєш!

— Я не знаю бодай тому, що не був при тому присутній особисто.

— Але ж саме розстрілами було наповнено всі ті тексти, які ми читали за перебудови! І ніхто їх не питав про останнє бажання, до речі! Пристрілювали, попісяти не давши!

— Ти згадала есей покійного нобелівського лауреата Йосипа Бродського? То він також при тому присутнім не був.

— А ти знаєш, що сказав одного разу батько, читаючи статтю в перебудовчому журналі «Огонек»? Він сказав: я про це вже читав у газеті «Українське слово» під час війни.

— Батько згадує ту газету у своїй автобіографії, там, де пише про свій роман із Марією. Ти ж віриш про те, що він писав про окупацію?

Іра зітхнула. А потім пішла варити ранкову каву, бо нічний чай вже було давно випито.

— Хоч там як, Валерію, ти віриш у те найжахливіше, що написав про себе наш батько, але трохи сумніваєшся. А я не вірю, але теж трохи сумніваюсь. Істина одна: минуле зникає безслідно, і його не реставрувати. Документи? — але що ті документи? Народився, одружився, помер. Але ти ж сам казав, що у дядька Леся батьком записаний наш дід Захар Івак, у якого за документами дата смерті раніше, ніж за дев’ять місяців до народження Олеся.

— Він живий, до речі?

— Так, і навіть має сторінку у Фейсбуку, де назвав себе Іван Олесич.

Валерій та Ірина залишилися при своїх поглядах, але не посварилися. І світлина усміхнених брата з сестрою на кухні сірого будинку на Чапаєва, хутко з’явилася на фейсбучних сторінках обох. Михась і Ліліт відразу помітили з’яву господаря квартири у Стольному граді.

Ліліт і Михась живуть серед огрому непотрібних речей Валерія та Марини. Колись ця родина так спритно тікала від Гибарянів, що лишила у своїй хаті мало не всі свої речі. А там, за океаном, нажили інший скарб, і цей уже їм не потрібен. Але вони все одно, як господарі дому, мають перебрати й повикидати свої бебехи. Та якби ж то в тому домі були тільки речі його господарів! Коли батьки Михася робили ремонт у квартирі на Чапаєва (ця вулиця вже давно має православну назву, але Іваки-Бурки все одно називають її іменем одіозного радянського полководця), то відвезли свій так само не відсортований мотлох до сірого дому на Святошині. Якби в них не було цього ресурсу, вони напевне викинули би купу речей, зокрема сірий китайський габардин Ірини Василівни, в якому прибиральниця водила на прогулянку маленького Валерика і який зворушливо берегла Люба, хоча й сама не носила того немодного плаща. Але й це ще не все. Коли після смерті батька Ліля готувала квартиру для того, щоби здати її в оренду, вона перевезла з вулиці Толстого до Святошина повно речей, що їх також упродовж не одного дня треба буде перебрати.

Тож Ліля і Михась живуть у приміщенні, вщент заваленому минулим. Обоє молодих людей працювати за гроші не хочуть, бо обоє вже кілька років працюють над власними проектами. А своєрідну стипендію на справдження їхніх проектів виплачують їм київські сірі будинки. Майк Бурко пише симфонічний цикл для електрооргану «Звуки Києва» («Звукики»), повідомляючи про етапи своєї роботи на своїй сторінці Фейсбуку. А Ліліт Саркісян пише документальну біографію родини Гибарянів. Вона веде своє дослідження самостійно, по змозі, залучаючи до нього якомога менше людей.

У Лілі були свої особисті