Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Старий важко зітхає.

— Та хто б його поїхав, пане, з власної волі! Буряки ж у мене не викопані, хату треба лагодити… Отець архімандрит наказали: «Вези, мовляв, барило меду та барильце горілки і, поки не вишинкуєш геть усе до останньої кварти, не смій додому повертати». Добре, що нема дощу і що прочан багато. Одне барило вже вишинкував.

— А звідки всі інші вози? — уриває Гуторович балакучого дідка.

— Інші? Та бог його святий зна… Он той дядько подалі — з Пухова. Кумом мені доводиться… А звідки всі інші — не розпитував. Тільки геть усі монастирські підданці.

Готорович вмочує гусяче перо у каламур, що висить у нього на шиї на ланцюжку, і щось записує собі у книжечку, потім рушає далі. І скрізь чує одне: з усіх боків зігнав своїх хлопів кир Єлисей шинкувати: і з Радомишля, і з Василькова, і з Пухова, — з усіх незліченних селищ та хуторів, маєтків та фільварків, підвладних Печерському монастиреві.

А Микита Балабуха та Онисим Ходкевич тягнуть Гуторовича до яток і буд приїжджих купців.

— Це ж справжній розор! Це розбій серед білого дня! — сичить Онисим Ходкевич.

Гуторович докладно розпитує крамарів, хто вони, звідки, хто дозволив їм тут торгувати, скільки часу вони тут і скільки привезли краму. І всі, як один, пояснюють, що отець архімандрит з капітулою[135] оголосив ярмарок ще місяць тому, де кожен крамар може торгувати безмитно цілий тиждень, тричі на рік як у першого-ліпшого пана.

— Як-то? — люто уриває Балика. — Та що він, блекоти наївся?! Та як же ви, панове крамарі, пішли на таку брудну справу?! Хіба ж вам не відомо, що самі лише київські міщани мають право торгувати на шість миль від Києва?

— Так ми ж до вашого Києва не їдемо. І навіть до Києва нам вільно приїхати на ярмарок, — знизує плечима крамар.

— Але ж ми маємо королівські привілеї і постанову королівського суду, — хвилюється Созон Балика. — Тихше, тихше, панове, — спиняє Гуторович киян. — Про це ми поговоримо з архімандритом.

Келійник довго сперечався і не допускав одвідувачів до Плетенецького.

— Простіть, Христа ради, — вклонявся він. — Заборонено турбувати.

— Мало чого!.. Іди сповісти, або вломимось силою, — скипів Созон і в цю мить дивовижно нагадав свого брата, запального сотника.

Келійник розгублено переступав з ноги на ногу, але назустріч настирливим міщанам вже йшов сам кир Єлисей Плетенецький.

— Хто тут галасує? — спитав він, ковзнувши по радцях та бурмистрах удавано невидючим поглядом. — Чи то свята оселя — шинок, куди пнуться з лайкою і непристойним галасом?

— А хто її перетворює на шинок? Шинок і є на ганьбу і знеславлення віри, — загули обурені лавники. — Побожній людині тра звідси тікати, закривши очі і уші, а не йти на прощу з вірою і молитвою.

— Тихше, тихше, панове! Заспокойтеся! — спинив їх Гуторович.

Він низько вклонився Плетенецькому і заговорив сухо і стримано, як личить представникові правосуддя.

— Ми просимо превелебного отця архімандрита приділити нам кілька часу в негайній і досить прикрій справі.

Єлисей мовчки стояв на високому дубовому порозі, спираючись рукою на одвірок, і не запрошував магістрат до вітальні.

— Що треба? — спитав він уривчасто.

Гуторович схилив голову на плече і заговорив монотонно, ніби вичитував судову постанову:

— Року нині ідучого, серпня сьомого дня, був я в оселі Печерській, маючи при собі сторону позовну і свідків і вручив вашій превелебності декрет його мосці пана круля про те, щоб превелебний отець архімандрит з капітулою однині шинків і корчем в оселі не застосовували і скорилися королівському декретові і постанові соймового суду. Нині ж за викликом сторони позовної, тобто пана війта Ходики, бурмистрів, лавників і радців міських, ми, возний єнерал міста Києва, валку велику, горілкою, медами та пивом вантажену, на пустирі, перед монастирською, брамою, бачили, а також силу народу, що споживає ці напої, і крамарів, що крамарюють різним крамом з яток і буд, возів і з землі…

— Ну й гаразд, — урвав Плетенецький. — Торгують і пиячать, і питимуть на здоров'я. І нема чого бешкетувати і вдиратися до келії, наче ватага біснуватих свиней.

— Так, превелебний отче, — нахилив голову Гуторович, пускаючи повз уші останні слова, — але ж ваші хлопи шинкують на велику шкоду і збиток панів міщан київських — і всупереч королівському привілею, а також постановам суду. Мені, на жаль, доводиться нагадати превелебному архімандритові печерському, із капітулою, що постанова королівського суду набула законної чинності і оселя зобов'язана скоритися їй. А якщо превелебний отець з капітулою зволив загубити копію або забути її — так ось другий примірник тієї ж самої постанови.

Кир Єлисей обурено відкинув руку возного зі згорнутим декретом.

— Ніякої постанови чи то декрету я не знаю і не бажаю знати, — владно відкарбував він. — Чуєте! Корчем та шинків монастирських не зачиню! Ярмарку — теж, бо за правом посполитим можу улаштовувати на своїй землі всілякі торги і ярмарки на свій розсуд і смак! Чули? — підсилив він голос і схрестив руки на грудях, владний і непохитний, як скеля.

Каптур його з зибінню чорного кашеміру торкався одвірка. Владні очі кидали блискавки. Ніздрі тремтіли від обурення. Навіть високий на зріст Гуторович здавався перед ним щуплим і маленьким.

— Так, превелебний отче архімандрите… але вважаю за свій обов'язок пояснити.

— Пояснюйте і тлумачте ваші декрети недоумкам і недоросткам. Мені ніколи гаяти з вами час, та й знати я їх не бажаю. Проведи, сине, панів міщан, — кинув він келійникові і, повернувшись на підборах, зник за дверима.

— Стій! Чого ховаєшся? — кинувся навздогін Бaлика. — Ах, ти, чортів сину, прости мене господи!.. Ми таки примусимо тебе скоритися законові!

Переляканий келійник кинувся до дверей, намагаючись заступити їх грудьми. Він мимрив щось розгублено і невиразно, але Балика відштовхнув його і вдерся у вітальню.

— Що це за бешкет і розбій?! — зустрів його кир Єлисей, блиснувши очима. — Геть звідси!

Але міщани були надто обурені. З загрозливим ремством обступили вони Плетенецького.

— Ми примусимо тебе скоритися декретові! — грюкав по столу Созон. — При-му-си-мо!

— Оце так монастир! — пронизливо вищав Ходкевич, — Святі отці перетворилися на шинкарів!

— Гроші дає у ріст, як перший-ліпший лихвар!

— Правиш службу божу, а в думках свій зиск підраховуєш, — вигукували лавники, не слухаючи один одного.

— Навіть серед папежників такого не чути!

— Ми тобі покажемо, як шинкувати!

— І крамарювати нам на збиток!

Тремтячий келійник кинувся по допомогу. Десь лунко — вдарили на сполох. З усіх боків мчали монахи, прочани й цікаві.

Але Єлисей не розгубився. Він тричі рвонув мотузок від дзвоника, і п'ятеро кремезних послушників