Розколини - Ненсі Х'юстон
Куди б я не йшла, на мене чигала небезпека: бився посуд, кидалась оса, горів тостер, — загрози сипалися на мене звідусюди, а моє тіло реагувало: шкіра синіла, плоть набрякала й наповнювалася гноєм, потім вибухала гейзером крові; у цю мить скіпка смикала гострим болем мою ліву ногу, та я не мала часу зняти панчоху і витягнути її.
Тож я спустилася сходами, стрибаючи на одній нозі й усвідомлюючи, як сильно я ненавиджу життя. Бабуся вже вивела з гаража авто і прогрівала двигун в очікуванні, і коли, кульгаючи й намагаючись водночас застебнути пальто й обернути шарф навколо шиї, я вийшла на ґанок, вона знервовано зробила мені знак, щоб я поквапилась. У зимному повітрі її дихання злітало хмаринками, подібними до вихлопного диму позаду авта; на бабусі були шкіряні рукавички, і коли вона зупинялася на червоне світло, її пальці нетерпляче барабанили по керму — втім, ми приїхали до школи вчасно, як і завжди.
В класі о дев’ятій співали «О Канадо!», а о четвертій «Боже, бережи королеву»[19], і весь цей час між двома гімнами я страждала — як від гострого сорому, так і від смертельної нудьги.
Під час ранкової перерви я вирішила більше не терпіти біль від скіпки і зачинилась у кабінці вбиральні, та, оскільки дверцята кабінок не доходили до підлоги, дівчата помітили, що я зняла одну туфлю й одну панчоху, і почали кпити з мене: «Що там відбувається? Вона що, російська шпигунка? Ховає у панчохах телефон?»
Дівчата ніколи не брали мене в партнерки по грі у мотузку-стрибалку, бо в мене запліталися ноги і через мене вони програвали. А коли я щось малювала, знущально питали: «Що воно має бути таке?» — так, ніби мій малюнок ні на що не схожий. Із гри у стільці я майже завжди вибувала перша, бо так захоплювалася музикою, що забувала кинутись до стільця, коли вона замовкала. А коли сирена повідомляла про ядерну атаку і треба було ховатися під партами, я не могла й двох хвилин всидіти, хоча коли на нас посипляться справжні атомні бомби, доведеться ховатись годинами, а то і днями. Всі інші дівчата були впевнені у собі, демонстрували навички і знання: слухняно вирізали паперові сніжинки, — а я тим часом пітніла і рвала папір, бо від поту ножиці ставали слизькими; дівчата вправно перевдягалися у спортивну форму, а я, червоніючи, воювала зі своїм одягом; їхнє вбрання завжди було доглянуте і слухалось їх, моє ж чинило опір — то ґудзик відривався, то з’являлася пляма, то раптом розтріпувався край.
Оскільки була п’ятниця, у мене мав бути урок музики, та через ранкову скіпку я забула вдома партитури, і бабуся лютувала, коли о четвертій везла мене додому, на повній швидкості ковзаючи шинами по кризі.
— Ми запізнимося! Седі, хіба ти не можеш сама собі раду давати?!
— Покажи-но мені, що ти вивчила на минулому тижні, — сказала міс Келлі, суворо нависнувши наді мною. Вона поклала руки мені на плечі й потягнула їх назад, випрямляючи мені спину, потім приставила великий палець до мого підборіддя, щоб підняти його, потім поправила кут моїх зап’ястків і рук на клавішах і нагадала, що пальці завжди треба тримати трохи скрученими, ніби в мене в руці мандарин. Я навіть почати не встигла — міс Келлі через три такти зупинила мене і примусила робити вправи.
— Стеж, щоб було чути мажор, грай акорди — спершу вказівним і підмізинним пальцями, потім великим пальцем і мізинцем. Залиш вказівний палець на «соль», а великий — між нижнім і верхнім «до». Але зап’ястки не піднімай!
І вона вдарила по зап’ястку лінійкою, влучивши у бічну кісточку. Було справді дуже боляче, тож я зойкнула і на очі навернулися сльози.
— Седі, скільки тобі років? — запитала міс Келлі.
— Шість, — відповіла я.
— То досить поводитись мов дитина! До роботи!
Майже годину ми виконували дебільні вправи, для уривків залишалося п’ять хвилин, я почала грати «Едельвейс»[20], але так нервувала, що затремтіли руки, і вчителька заявила, що минулого тижня я грала краще; поки я мучилася, вона щось широко креслила своєю фіолетовою ручкою у моєму зошиті, підкреслюючи поради на кшталт «Округлюй пальці!», або «Тримай зап’ястки м’якими!», або «Будь уважнішою з пальцями!». До наступного тижня я мала накреслити п’ятдесят «соль» і п’ятдесят «фа» й навчитися грати гами у «соль-мажорі» та «соль-мінорі». «І жодних помилок!» — написала міс Келлі, з такою силою підкресливши ці слова, що ручка порвала сторінку.
— Ну як? — запитала бабуся, непомітно передаючи вчительці конверт з грошима за мій урок (вони витратили стільки коштів на моє навчання, харчування й одяг, хоча я навіть не їхня донька, — хіба я цього не розумію? Га, не розумію хіба?!). — Є прогрес?
— Вона повинна докладати більше зусиль, — загрозливо заявила міс Келлі.
— Але вона жодного дня не пропустила, — відказала бабуся. — Я очей не відводжу від неї...
— Просто сісти за піаніно недостатньо! — різко перебила її міс Келлі. — Вона досі не навчилася працювати по-справжньому, зосереджуватися. Ніхто замість неї успіху не доб’ється. Працювати, працювати, працювати! А не покладатися на вроджений родинний талант.
Зап’ясток досі був червоний від удару