Розколини - Ненсі Х'юстон
— Седі, ти запізнишся!
Я ледве переставляла ноги сходами — я ненавиділа вдягатися, однак у льолі до школи не підеш. Щоразу, коли вдягалася, почувалась винною, особливо взимку, бо треба було натягнути на себе кілька шарів одягу; провина ховалася десь глибоко у моєму тілі, однак зовні, під моїм лівим стегном, є жахлива коричнева родима пляма завбільшки як монетка п’ять су. Про її існування майже нікому не було відомо, та я не могла про неї забути — це була моя вада, а оскільки розташована вона зліва, то я не могла ні спати на лівому боці, ні тримати молоко у лівій руці, ні ступати на бордюр лівою ногою — а якщо не додивлялася, то пошепки п’ять разів поспіль просила пробачення... У мами родима пляма під ліктем лівої руки, і їй не соромно, бо це пристойне місце, та для мене той факт, що пляма розташовувалась під сідницею, був доказом моєї провини — можна було подумати, що після вбиральні я погано витерлася і залишилось трохи каки, — а ще позначкою Ворога, який був присутній при моєму народженні: він ніби вмочив палець у каку і доторкнувся до моєї сідниці, громовим голосом приказуючи: «Оця ось належить мені, я ніколи її не відпущу, вона завжди буде брудною й інакшою!» Певно, саме тому мій тато пішов від нас: щойно побачив мене, буркнув: «Дідько, яка гидота! Це не моя донька», — і, розвернувшись, назавжди залишив мамине життя. Я його не пам’ятаю, знаю тільки, що звали його Мортимером, та переважно кликали його Мортом, що мав він чорну бороду та гітару і що дідусеві й бабусі він страшенно не подобався. Мамі було лише сімнадцять, коли вона почала зустрічатися з Мортом і відвідувати шайку значно старших за неї бітників — їй усім було далеко за двадцять, вони гаяли час, граючи музику, смакуючи вином та смалячи «керуак»[18]; через Морта мама покинула ліцей, здається, на одній із вечірок вони разом укололися морфіном і тоді мама несподівано завагітніла. Якось бабуся зронила, що вони були вкрай розлючені, коли дізналися про це, адже Морт не міг забезпечувати родину, був дуже безвідповідальним, навіть себе не міг забезпечити, — а це вже справжня трагедія!
— Тобто мене не мало бути? — запитала тоді я. — Хочеш сказати, вони мене не хотіли?
Утім, будь-які запитання на цю тему розбивались об стіну мовчання.
Одного дня у мами з’явився приятель на ім’я Джек — учитель без бороди, і я дуже вдячна йому за те, що він навчив мене читати, хоч я ще й п’яти років не мала і до школи не ходила, — та, на жаль, вони з мамою посварилися. Джек вимагав, щоб мама не співала на публіці, і зрештою вона повелася з ним владно (принаймні так вона потім пояснила мені), сказавши: «Джеку, є речі, без яких я не можу. Спів — одна з них. А ти — ні». Так усе й вирішилось.
Під штанці треба було вдягати пояс з підв’язками, бо якщо вдягти його зверху, спустити штанці у вбиральні не можна було, тож насамперед я надягала підв’язки з маленькими пряжками, застебнути які треба було спереду, а потім все перевернути так, щоб вони опинились позаду; коли ж підв’язки нарешті звисали з мене, я надягала штанці — але так, щоб підв’язки не чіплялись за них. На жаль, другу панчоху я натягнула навиворіт, і довелося повторити всю процедуру; я стояла на лівій нозі, намагаючись всунути праву в панчоху, — втриматись не вдалося, я сіла на ліжко, але нога заплуталась у панчосі, я дратувалася й пітніла, бо чула цокання годинника на каміні, а Ворог, притупуючи ногою, шипів на вухо: «Ти запізнюєшся, поквапся, ти запізнюєшся!» Мені ніколи не вдавалося все робити як треба, бо якби я все добре робила, якби дійсно була чемною дівчинкою, а не прикидалася, то мала б жити з татом і мамою, як інші діти.
Нарешті штанці приховали родиму пляму, та я не могла забути про її існування.
Після штанців прийшла черга білої блузки — слід було стежити, щоб правильно застебнути ґудзики, та хоч я й була вкрай уважна, все ж часто помилялась: дійшовши до останнього ґудзика, я помічала, що знизу вільно теліпається край блузки, а отже, треба було починати знову. Потім наступала черга кілту з ґудзиками на спині, та оскільки застібати, не дивлячись, я не вмію, то мусила спершу перевернути і застебнути, після чого перевертати в інший бік, а це було непросто, бо кілт дуже тиснув, блузка плуталася під ним — як результат, я мала дивний вигляд. Бабуся часто обіцяла купити новий кілт, більший за розміром, та постійно переносила це на потім, бо була зайнята свої садом, бриджем, чаюванням з подругами, а оскільки кілти шили тільки для моєї школи, то продавали їх лише в одній крамниці дуже далеко від нас.
Після кілта я надягала курточку, що було нескладно (там лише два ґудзики), однак, просуваючи руки у рукави курточки, треба було притримувати кінчики рукавів блузки, а я забувала, рукави задиралися, доводилося знімати курточку і все починати знову. Залишалося причесатись і почистити зуби. Годинник показував без п’яти дев’яту, за п’ять хвилин я мала вийти, а ще ж треба було начистити туфлі, на що точно не було часу (вночі я бачила сон, де було повно брудних туфель, жодної чистої пари, мені було соромно, я не знала, що взути), та коли я йшла по свої туфлі, скіпка з паркету глибоко увігналась у мою п’ятку — отакої, не варто було човгати, слід піднімати ноги й обережно їх ставити!
Правда в тому, що біль підстерігав мене на кожному кроці; бабуся казала, що коли є хоч найменша можливість поранитись, я обов’язково це зроблю (я ж вважаю, що це не я шукала такі нагоди, а вони мене). Бабуся ніколи мене не жаліла: коли я плакала, вона казала, що я вдаю з себе бозна-кого. Минулого літа вона доручила мені купити літр молока в крамниці на розі. «Та не барися!» — сказала, як завжди. Тож я погнала, мов навіжена, і просто
